Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Дивні якісь крокодили, — каже їх благородь. — В Африці інші. Від людей так не бігають. Навпаки, нападають!

— Вони не від нас бігають.

— А від кого? — дивується Мельников.

— Ходімо!

Пішли від озера до лісу. Дивного якогось лісу, я такого не бачив, ані під Києвом, ані в Туркестан! Дерева височенні, обплетене все мотузками якимись, наче ото бур’ян березка, тільки величезний. Рослини незнайомі, птахи теж. Спека, волога, що аж дихати важко. Одразу спітніли.

— І де це ми? — дивується їх благородь. Та хто ж знає?

— А де ви ніж узяли? — питаю і показую ніж, яким мене їх благородь урятував, а потім я його.

— У чоботі був. Ти в себе подивися, — каже їх благородь. Ага, я ж у чоботях! Плисти ще в них було незручно. Якогось дивного фасону чоботи, нічого схожого не бачив. Лізу дивитися в чоботи, а там така кишеня зроблена, і в ній ніж. А в іншому чоботі — револьвер. Тільки води ж набрався, набої, мабуть, мокрі стали.

— Звідки у нас зброя? — дивуюся, бо ж сиділи в акваріумі голі та босі.

— Та дав, мабуть, хтось, — анітрохи не журиться їх благородь.

— Для чого?

— Не знаю. Може, щоб не пропали в лісі. Бачиш он, які тут чудовиська, — їх благородь і собі револьвер дістав, бавиться з ним, наче дитина.

Але мені така турбота підозріла Турбуються для чогось. Іду, оглядаюся. Але ліс навколо, зеленою стіною. Так затуляє, що сонця не видно. Деремося крізь хащі, роздивляюся я одяг наш. Який теж невідомо звідки взявся. Блакитний такий матеріал, міцний, мене он чудовисько зубами м’яло, лише в кількох місцях штани продірявило.

— Що, Ваню? — дивується їх благородь, бо я несподівано став, наче стовп кам’яний. — Що таке?

А я про сонце згадав, якого з хащ не видно. То ми йшли, було воно попереду, а зараз наче у потилицю пече. Трохи ж зовсім часу пройшло, як таке може бути? Невже ввижається? Я на найближче дерево стрибнув, почав дертися.

— Ваню, та що з тобою? — аж дратується трохи їх благородь і дивиться знизу, куди ото я поліз. Я й сам дивуюся, але не тому, що на дерево поліз, а з того, що бачу. Щипаю себе, аж боляче, але не прокидаюся. Бачу, що бачу.

— Ванько, та що таке? — вже гнівається їх благородь.

— Лізьте сюди! — шепочу я.

— На дерево? Та я офіцер!

— Швидше! — сичу я, і Мельников таки дереться деревом Залізає до мене, дивиться уважно.