Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

Далі за нас узялися. Ото якби і нас їли, то ми б спротиву не чинили, бо ж не те що пальцем, повікою сіпнути не могли. Наче паралізовані. Тільки дивилися. Срібні нас витягли, щось мугикали над нами, потім чимось кольнули, і заплющилися в мені очі. Наче заснув. Що далі було — не пам’ятаю. І скільки було — теж.

А прокинувся від того, що падаю. Таке й раніше бувало. Особливо коли ото горілочки вип’єш звечора, то наче птаха у небі ширяєш. Але ж людину Бог не для польоту створив, то ото ширяєш, ширяєш, а потім падати починаєш. Стрімко і страшно. Від того страху і прокидаєшся. Спітнілий у ліжку. Але тут навпаки вийшло. Я прокинувся, а падаю. Вітер мене обдуває, аж дихати важко.

— Лайно! — несподівано кричить десь поруч їх благородь. Ну й здивувався я! Бо ото дуже вже нечасто їх благородь мені уві сні ввижався. Голі дівчата — то бувало, а їх благородь — ні. Мабуть, до неприємностей. — Ваню! — верещить наче різаний.

Заплющив я очі, потім знову розплющив. Сподівався, що прокинуся у власному ліжку з важкою головою. Тільки куди там! Розплющую я очі і бачу, що справді падаю, а їх благородь поруч. Летять. Ми летимо. Точніше, падаємо. Звідки — не знаю, а куди — так на землю. Он вона наближається, наче швидкий потяг на Петербург.

— Ваню! — знову кричить їх благородь. — Що робити?

Наче я знаю? Тобто я філер із досвідом, різне бачив, у яких тільки бувальцях не бував, але щоб ото з неба падати, так не падав.

— Ваню! — верещить Мельников.

— Ваша благородь! — кричу і я.

— Гинемо, Ваню?

— Гинемо!

Крутить їх благородь головою. А ми все летимо і летимо. Земля все ближче та ближче.

— Вибач мене, Ваню, за все! — волає їх благородь. Волати треба, бо у вухах лопотить, ледь чутно.

— І ви мене вибачте, ваша благородь! — кричу я.

— Ех, не хочеться помирати! Скільки справ не зроблених!

— Оце зрадіють бунтівники прокляті!

— Це ті Срібні все!

— Вони, потвори!

— Ех!

— Ох!

— Йоп! — як заволав їх благородь і кудись угору полетів. Точніше, не він угору, а я вниз. Дивлюся, що за спиною у їх благороді наче крила виросли і його тримають. Відчуваю, що в мене за спиною наплічник якийсь. Та й узагалі я одягнений, а не голий, як було. Тільки хотів подивитися, що там у наплічнику, як і мене смикнуло. Наче хтось за комір схопив. Ремені у тіло вп’ялися, і почало мене тягнути догори. Спочатку нічого не зрозумів, потім дивлюся, що вже не так швидко падаю, а над головою такі самі крила, як у їх благороді.