Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Ваню! — ось і вони поруч літають.

— Ваша благородь!

— Врятувалися! — кричить. Мельников.

— Давайте на землю станемо, — прошу я. Бо ж знаю, що не кажи «гоп!», поки не перескочиш.

— Живі будемо — не помремо! — вже радіють дивовижному порятунку їх благородь. — Ваню!

Майже не падаємо, а потроху так спускаємося, і земля на нас не біжить, а поволі так наближається, наче губернаторська жінка на святковому балу. Я то, звісно, на таких балах не бував, але чув від знайомих швейцарів у всіх деталях.

— Летимо, Ваню! — не може заспокоїтися їх благородь. Летить поруч, ще ближче, а потім крила його в мої врізаються. Лопотять, переплітаються вони, наче бадилля огіркове. І вмить уже не летимо ми, а знову падаємо! — Ваню! — волає їх благородь, і вже йому не весело. Я щось там у мотузках копирсаюся, хочу роз’єднати крила, тільки куди там! Падаємо! У Туркестані один солдат із нашого полку послизнувся в горах і впав у провалля. На друзки розбився. Так то у прірву, а ми з неба падаємо! Дві плями тільки і залишиться! Ох, ваша благородь, ваша благородь!

Але ще з армії я привчений, що боротися треба до останнього. Як помреш, руки самі складуться, а до того — борися. Дивлюся я вниз і бачу, що там ліси. Дерева зелені. І серед тих дерев щось там виблискує. Озеро!

— Вода, ваша благородь! — кричу. Бо бачу, що ми прямісінько в те озеро падаємо.

— Вода? — не розуміє Мельников.

— Струнко! — волаю я йому, і він, як справжній служака, хоч дивується, а витягується у фрунт. Я теж. У такому вигляді і врізаємося у воду. Ох і удар, наче тисяча двірників лопатами своїми по сраці пригостила. Розрізаю воду, на глибину йду, коли смикає мене щось. То крила наші, до яких ми прив’язані, у воді гальмують і зупиняють нас. Глибоко ми, аж у вухах тисне, починаю випливати, але яке там плисти, коли мотузки з крил сповили мене, наче немовля у люльці. Тут уже дихати треба, а як дихати, коли я під водою? Кручуся у мотузках, наче муха в окропі, вирватися не можу. Мабуть би там і загинув, коли щось як різоне мене. Дивлюся, а то їх благородь! Без мотузок і з ножакою в руці! Мене звільнив і штовхнув до поверхні. Давай ми гребти. Груди вже аж розриває, у голові паморочиться, але не можна рота відкривати.

Коли нарешті випірнули. Як давай повітря хапати, наче то амброзія яка. Амброзія — це такий райський харч, яким раніше героїв усяких годували. Я в лубках про нього читав, що смакота неймовірна, ну наче майонез. А майонез — це сметана така хранцюзька, смачна, зараза, та ситна.

Ото плаваємо і дихаємо, дихаємо, дихаємо, наче перед смертю.

— Живі! Ваню! Живі! — кричить нарешті їх благородь. Аж у губи розцілував. Кричить, сміється, потім на мене дивиться.

— Ваню, ти чого?

А я чого? Я-то теж радів, коли дивлюся, наче колода якась до їх благороді зі спини підпливає. Ну, колода і колода, чорна якась, то й що? Але ж колода та якось занадто швидко плаває. І на колоді тій два равлики сидять, на очі схожі. На хижі такі очі.

— Ваню, та що з тобою? — кричить Мельников.

А я у нього ніж беру з руки. Колода все ближче.

— Ваню? — нічого не розуміє їх благородь. Я його відштовхую і бачу, як колода вже поруч і пащу відкрила, таку величезну, що туди не те що людина, а і корова влізе. Ото в ту пащу я й пірнув різко. Аж по саму горлянку. Воно давай мене щелепами стискати, та тільки ж для цього розгін потрібен, щоб аж клацнули, а тут який розгін, коли я всю пащу зайняв, а ще ножем у горлянку б’ю. Ох забилася істота, ковтати хотіла, потім хоча б виплюнути, а я все її ножем ізсередини чикрижу. Коли щелепи ослабли, виліз я з чудовиська і до поверхні поплив. Випірнув.

— Ваню! — знову їх благородь кричить. — Ваню! Де чудовисько?