Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Ну, що?

— Оце що наді мною? — тицяю я пальцем у небо. Мельников дивиться, куди я вказую, мружиться. Потім на мене дивиться.

— Ваню, ти що, з дуба впав?

— Ні, але скажіть, от що то?

— Ваню, то сонце! Чи ти зовсім здурів від цих пригод! Чого ти посміхаєшся?

— Сонце? — питаю я загадково. — А ото тоді що? — киваю їх благороді за спину.

— Що? — він дивиться на мене.

— У вас, за спиною, що?

Мельников недовірливо посміхається, але таки озирається.

— Йоп! — тільки і вигукує. Бо ж за Мельниковим сонце. Теж сонце, таке саме, як і над нами. Ну, нехай не таке, нехай трохи більше і не таке червоне, але вже друге сонце!

Вирячилися їх благородь і дивляться з одного сонця на інше. Отак і сидимо на дереві кілька хвилин, поки штабс-капітан отямлюється.

— Ваню, два сонця!

— Так і я про що!

— Як це, Ваню?

— Не знаю. Це ж ви в університетах училися, книжки читали. Якось так.

— Ваню, два сонця! — веде своє Мельников, якого я ще ніколи не бачив таким здивованим.

— Ага, два, — киваю.

— Такого не може бути!

— Але і нас двоє! Тверезі, не божевільні. Як же не може бути, коли бачимо? — питаю я. Власним очам вірю, вони мене ніколи не підводили. Якщо бачу, то так воно і є. Два сонця.

— В мене, звісно, з астрономії трійка була, але точно пам’ятаю, що сонце одне! — не дуже впевнено каже Мельников.