Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

Сіли до екіпажу, поїхали, а ми за ними. Поки до Святошинських дач добралися, сутеніти почало. Екіпаж зупинився, вийшли вони і пішли попід лісом Я з агентами за ними, а нашому візнику наказав у місто повертатися по підмогу до штабс-капітана Мельникова. Щоб іще людей прислав не менше десятка. Бо чую, що знадобиться нам вона.

Йдемо ми за тими обережно. А я все не збагну, чому вони дивно так ходять, якось не по-людськи. Чи на ноги хворі? Так що, обидва зразу? І що ж у них у ящику? Невже ще дитину вкрали? Там такий ящик, що й не одна поміститься.

Бозна, крадемося за ними. Під ноги дивимося, щоб гілка якась не хруснула. Агенти досвідчені, тихо йдуть, наче кінь по ріллі. Ось уже і дійшли до галявини тієї. Шепочу хлопцям, щоб червоного промінця стереглися.

Он підходять двоє з ящиком до тої залізної почвари, а з неї промінь червоний. Знайшов прибульців, посвітив. Щось дзенькнуло, і одразу ожила та клуня, засвистіла, ніби паровоз, парою все вкрилося довкола. Тільки якась дивна ця пара — світиться, переливається перламутровим відливом Потім вогні на тій залізяці кольорові загорілися, ніби святкова ілюмінація до іменин государевих. Косую оком — дивлюся, зблідли хлопці, хрестяться дрібним хрестом, так і дивись — побіжать звідси світ за очі. І мені якось меркотно стало, та знаку не даю. Потім ця довбня залізна прожектори ввімкнула — нишпорять землею промені сліпучо-білого світла, ніби шукають чогось. Нас, чи що? Тільки спробуй знайди, всі ж люди досвідчені, наче за наказом втиснулися у землю, лежимо ані пари з вуст.

Коли чуємо, заскрипіла та залізяка, ніби старі ворота. Я голову обережно підняв, дивлюся, а там двері відчинилися і драбина така вилізла дебела. Навіть не драбина, а сходи цілі. Ними ті двоє у чорних плащах пішли всередину. З ящиком Потім сходи всередину заїхали, і двері зачинилися. Далі світло згасло. Тиша, темрява. Лежимо.

— Ваню, що це було? — шепоче Митрофан.

— А бозна, — кажу. — Мабуть, се германський цепелін, тільки залізний. Іч, куди гирод добрався. Аж до Києва.

— Германський! — дивуються ледь не хором колеги. — Шпигуни, чи що?

— Не знаю.

— Так треба їх затримати! — рветься Федька Кравчуков, он уже і револьвер у руці.

— Лежати! — шиплю йому і за руку хапаю. — Лежати!

— Чому? — дратується він.

— Дивися! — пояснюю. Беру в руку землі грудку і кидаю у бік самовара. Наче тиша, темрява, нікого і немає, а вмить червоний промінь запалюється і знаходить ту грудку, світить на неї. Я кидаю іншу грудку, промінь миттєво знаходить і її, здригається, наче батіг, і грудка розлітається на порохню від удару.

Чую, як Федька охкає. І червоний промінь уже летить до нас Лежимо на землі, наче мертві. Не дихаємо. Відчуваю, як промінь проходить мною, потім зникає. Але лежимо довго і тихо. Потім потроху починаємо дихати. Потім піднімаємо голови. Мовчимо. Федька ховає револьвер, Митрофан киває, що відходимо. Дуже обережно — і гілка не трісне, і листок не впаде, — віддаляємося від того зловісного самовара.

Вже на добрячій відстані падаємо на землю і починаємо важко дихати, наче бігли кудись, висолопивши язики.

— Що це за промінь? — питає Федька.

— Не знаю, нічого не знаю, але дитина Гусятинського в тому самоварі.

— Звідки знаєш? — питає Скоробагатько.

— Вдень, коли я самовар знайшов у лісі, бачив біля нього іграшку дитячу, кораблик. Така у малого була, сам Гусятинський зробив. Про це в газетах писали.

— Навіщо німцям дитина якогось писаря з акцизного відомства? — дивується Скоробагатько.