Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Акцент інший?

— Що?

— Акцент. Та Бог з ним, де тобі це знати. Що ще?

— Двоє їх, пики такі, наче сокирою вирубані. Носаті, щокаті. Кінь, як їх побачив, так аж на задні ноги присів. А в мене ж кінь сміливий. Так, Гнідко? Сміливий! І вовків бачив, і ведмедя колись на ярмарку не злякався! А то іржати почав, тремтить весь, наче я не двох пасажирів беру, а тічку вовків. А потім ті двоє як сіли, ледь візок мій не розвалили, отакі важкі виявилися! Наче залізні!

— Мо’ в них багаж який був?

— Багаж був. Ящик такий плетений, але зовсім легкий. Принаймні вони його легко піднімали. Я хотів допомогти, так не допустили. І все туди чимось порскали, у ящик той, наче дікалоном якимось.

— І куди їхали?

— Та до Святошинських дач. Довіз їх, вони пішли попід лісом, а я додому. Тут я в селі живу, неподалік. А оце сьогодні зранку їхав, а вони до міста йшли. З тим самим ящиком Підвіз їх. Платять вони добре.

— То кажеш, що іноземці?

— Ага.

— А може, жиди?

— Ні, точно не жиди. Мабуть, німці — балакають якось різко. Залізом віддає. Оце їду до міста їх забирати. Домовилися, що о сьомій.

— Їх?

— Ага І завдаток дали, щоб точно приїхав. Їм ходити якось важко.

— Важко?

— Ну. Скриплять вони, як ото пружина стара.

Замислився я. Оці двоє іноземців із ящиком, вогні в небі, залізна бандура в лісі і кораблик дитячий. Наче й далеке все одне від одного, але ж якось пов’язане! Чую, що так! Вже у Київ в’їхали, коли зрозумів я! Що ті двоє, вони ж дитину і вкрали! Запхали у ящик і відвезли у ліс до тієї бандури! Ну точно ж!

Я попросив візника їхати до контори, зупинив раніше, щоб не видавати себе, і попросив зачекати. А сам стрілою до Мельникова.

— Пане штабс-капітане, може, і буде діло! Тільки дайте мені двох агентів досвідчених! Зі зброєю!

Мельников тільки спитав, чи справді я слід узяв, але побачив очі мої пломінні і відповіді чекати не став. Дав двох агентів, Федьку Кравчукова та Митрофана Скоробагатька — не останніх хлопців у нашій дільниці. Я візника того відпустив, а ми з агентами за ним На нашому візнику, конторському. Він свою справу добре знав і вів непомітно. Ось той екіпаж зупинився на Контрактовій — чекає когось. А ми збоку. З годину сиділи, я вже хвилюватися почав, чи не помилився. Коли бачу — йдуть! Двоє, височенні, у чорних плащах аж до землі, у чорних капелюхах, хитаються якось дивно, не по-людськи, наче на ходулях чи що, і ящик тягнуть. Люди перед ними розступаються, коні харапудяться. А вони ж і справді страхолюдні якісь!