Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Доброго дня, — шепочу йому, вже з кущів вийшов і до огорожі з колючого дроту підійшов. Хлопець наче і не почув.

— Ви той кадет, який гримерку Ксенії Дмитрівни охороняв? — питаю тихенько, щоб солдати з-за будівлі не почули. Дивиться на мене хлопець. Онде і другий визирнув.

— А ви хто такий?

— Я проваджу слідство у цій справі за дорученням страхової компанії. Компанії потрібно знайти діамант, бо інакше доведеться виплачувати велику суму грошей. А зараз усе йде до того, що вас визнають винними й на цьому справу закриють.

— Ми не винні! Ні!

— Тихіше, не кричіть. Я знаю, що не винні. Мені потрібна ваша допомога, щоб це довести. Розкажіть, чи підходив до вас хтось під час чергування біля кімнати?

— Ми вже поліції все розповіли!

— Поліції треба знайти винних, і вона вважає, що вже знайшла. А мені треба знайти діамант. Відчуваєте різницю? То підходив хтось?

— Та нікого! Всі ж були в залі, слухали Ксенію Дмитрівну! Порожньо було! Аж поки перша частина не закінчилася. Потім Ксенія Дмитрівна прийшли, відчинили двері ключем, який при них був. Зразу набігла купа народу, автографи просити, просто подивитися. А тут Ксенія Дмитрівна вибігла, схвильована така.

— Вона щось у руках тримала?

— Що?

— Ну, може саквояжик якийсь чи валізку, торбинку.

— Ні, а навіщо їй?

— Нічого не несла? А під одягом нічого не ховала?

— Та ви що, Ксенію Дмитрівну підозрюєте? — аж кричить кадет. Я тікаю в кущі, присідаю там і недарма, бо он з-за рогу виглядає солдат. Мабуть, щось почув. Дивиться.

— Ану, тихіше там! — нарешті грізно наказує і знову зникає за рогом. Я тільки збираюся підводитися, але знову присідаю і чекаю незрозуміло на що. Ото буває зі мною інколи таке, що сам не розумію, що саме, а роблю. Їх благородь штабс-капітан Мельников називав це інтуїцією. Сиджу, дивлюся, коли знову голова солдата з-за рогу з’являється. Перевірити вирішив. Подивився ще і тоді вже пішов. Я ще з хвилину почекав і вийшов.

— Ви, хлопці, тихіше, — кажу кадетам.

— Ксенія Дмитрівна не винна! Ні! — шепочуть мені. Не розуміють, дурники такі, що от зараз або вони винні, або Пяльцева, інших фігурантів у цій справі немає.

— Я теж так думаю, але діамант зник. Давайте ще раз пройдемося. От у Ксенії Дмитрівни перед концертом ціла делегація була. Була?

— Так, людей двадцять. Та ще один дивак вірш читав. Поему цілу, аж начальникові корпусу довелося його переривати, бо й так концерт затримувався, а вірші були нестерпні.