Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— В мене була маленька надія, що, можливо, Пітер заходив до кімнати і надійніше сховав діамант. Я вибігла, щоб спитати його, та виявилося, що він не заходив і нічого не знає про діамант. Я ледь не знепритомніла. Він довів мене до тої клятої кімнати, ми разом ще пошукали, але діаманта не було. Тоді Пітер сповістив про зникнення «Зірки Сходу». І почалися ці муки, — вона важко зітхає. — А я ж не хотіла брати діамант у подорож Але Пітер переконав, що Великому князю буде приємно, щоб я сяяла у «Зірці Сходу». Начальник корпусу полковник Шатров обіцяв повну безпеку, Павло Іванович Харитоненко виділив свій вагон. Ніщо не віщувало лиха! — останні слова вона промовляє і плаче. Вона виснажена та нещасна, мені дуже її шкода.

— Що ж, дякую. Ми сподіваємося зробити все, щоб знайти діамант і залагодити цей прикрий випадок, — я підходжу до дверей.

— А той англієць, Гольмц, він справді такий великий спеціаліст, як кажуть? — несподівано питає мене вона.

— Не мав честі з ним працювати, то не можу сказати. Розповідають про нього справді багато, а як воно насправді, думаю, вже скоро дізнаємося. До побачення, Ксеніє Дмитрівно, і хочу вам подякувати за ваш голос, він справді чарівний.

— На жаль, чари потьмяніли через усе це, — зітхає вона.

— Я впевнений, що чари вашою голосу знову розквітнуть, і вже дуже скоро.

Я вклоняюся їй і виходжу, за дверима наштовхуюся на якогось голомозого дядька з хитрим та злим поглядом. Він у розкішному блискучому сюртуку, який, мабуть, багато грошей коштує.

— Ти що тут робиш? — накидається чоловік на мене і хапає за барки, наче городовий п’яного візника.

Я беру його за руки, тягну на себе і різко виставляю коліно. Ось зухвалий пан уже на підлозі, кахкає і хрипить.

— Тримайте свої руки при собі, — вчу я його ввічливості.

— Я імпресаріо Ксенії Пальцевої! Я буду скаржитися! — між хрипами шепоче цей чоловік.

— О, ви мені й потрібні, — піднімаю його з підлоги, ставлю до стіни і беруся рукою за горлянку. Імпресаріо вже не згадує про скарги, перелякано дивиться на мене.

— Чому молоко для Ксенії Дмитрівни було розлите?

— Я не знаю. Не знаю! Я трохи запізнився. Я завжди в перерві чекаю Ксенію Дмитрівну в гримерній. Але тоді мене затримали слухачі, просили дати ще один концерт. А потім прибігла Ксенія Дмитрівна, бліда та перелякана Ми піднялися до кімнати, але діаманта вже не було. Я все це розповідав поліції, а ви хто?

Я не встигаю збрехати, коли чую, як солдат за дверима доповідає комусь. Мабуть, прийшли начальник корпусу з тим англійцем.

— Це до вас. Приймайте гостей, — відпускаю імпресаріо, він задкує від мене, а у приміщення заходить той англієць. За ним начальник корпусу і купа народу. Мене і не помічають, усі дивляться на Гольмца, він їхній кумир. І я дивлюся. Щось є підозріле у ньому, якісь оченята непевні. А може, справді дуже хитрий. І йде ж такою павою, наче принц крові, не менше. Зайшов до кімнати Ксенії Дмитрівни, дозволив із собою пройти лише імпресаріо, полковнику, Хомутинському і Маєвському. А цей як проліз у компанію обраних?

Натовп знову скупчився в коридорі і переповідав, що в кімнаті, де зник діамант, Гольмц обдивився все у велику лупу, яка в нього з собою, щось принюхувався, шепотів, а потім сказав, що багато що йому зрозуміло, але треба поговорити зі співачкою.

— На Хомутинського подивився й одразу сказав, що він банкір, сам з Ромен, їхав сюди на трійці вороних коней, а син його футболом захоплюється! Хомутинський ледь на ногах устояв, так здивувався! Ото англієць, ото спеціаліст! Може, він душу дияволові продав, щоб тільки подивитися на людину і все про неї знати?

Давай далі патякати про диявола і за скільки душу можна продати. Люблять у нас люди ото патякати і заздрити. Якщо ти п’єш, на вулицях у багнюці валяєшся чи байдикуєш, нічого не робиш, то тут диявола немає. А якщо в тебе врожай удвічі більший, аніж в усіх, чи вмієш ти багато, то тут обов’язково диявола приплетуть. Ото і про мене люблять те саме побалакати, що Іван Карпович із нечистою силою сплутався, тому й розв’язує будь-які справи. Дурні, не розуміють, що досвід і праця без усякої нечистої сили результат дадуть, а якщо ще ти тією справою займаєшся, яка тобі в радість, то взагалі багато на що здатний будеш.

Щоб не слухати ото балачки та дурниці, пішов я геть. Побачив паркан високий, з колючим дротом нагорі. Це від англійців мода така пішла. Вони перші вигадали дріт такий проти людей використовувати, ще під час англо-бурської війни. Потім і в нас ця пошесть пішла. Ото тепер на кожній гауптвахті дріт. Я підійшов ближче, бачу, двоє солдатів на варті. До них краще не забалакувати, бо ж на посту і розуміють, що начальство поруч десь. А он, бачу, пішло до гауптвахти двоє кадетів, а двоє вийшло. Засмучені, розгублені якісь. Я їм цигарок запропонував, відійшли ми в кущі, щоб не видно було.