Розділ «Частина перша: Назустріч славі»

— Помовчи! — кажу йому і намагаюся подивитися в очі першому кадету. — Хлопче, ти зараз у такій халепі, яка може тобі все життя зламати. То нічого не бійся, кажи, що чув, бо гірше вже не буде.

Він дивиться на мене, відвертається. Я чекаю.

— Ну, наче кроки якісь.

— Кроки?

— Тільки дивні.

— Дурниці! В кімнаті нікого не було! Які там кроки? — дратується інший кадет.

— Тихо! — шиплю я. — Чим дивні кроки?

— Ну, спочатку гепнуло щось, а потім густі такі.

— Густі?

— Ну, от наче як дитина дрібно тупотить.

— Звідки там дитина? — знову кадет заважає.

— Замовкни! А ти кажи, це, може, ваш єдиний шанс!

— Потім наче чашка дзенькнула.

— Чашка?

— Ага, а потім сьорбання і мугикання якесь.

— Мугикання?

— Ну, ото як п’яний, буває, мугикає. А потім тиша. Знову кроки, потім наче ящик висувають — і швидкі кроки геть. Потім тиша І все.

— Нічого такого не було! Чому я не чув, а ти чув? — ображається неспокійний кадет.

— Тому що ти погано чуєш після польового табору, коли гармата поруч із тобою вистрелила! — нарешті не витримує його товариш.

— Я добре чую! Добре! — верещить ображено кадет, а потім обидві голови водночас зникають. Чую, як гримають замки на дверях. Здогадуюся, що за гості прийшли до хлопців. Іду геть. На виході з корпусу бачу цілий натовп витріщак, які тільки й балакають про Гольмца та його надприродні можливості. Що от він лише подивиться на людину, а вже не тільки все про неї знає, але я й думки вміє читати. Звісно ж, завдяки нечистій силі.