Розділ «Засвіт встали козаченьки… Повість»

– Не Бог, мамо, Гриця забрав, а я…

– Свят, свят… – перехрестилась мати. – Що ти мелеш? Тебе огневиці трясуть… І очі в тебе несамовиті, огнем горять. Схаменися, дочко, то не ти сказала, а огневиці. Ось свяченою водою тебе побризкаю, огневиці й щезнуть.

– Не Бог, мамо, – уперто повторила дочка. – І свячена вода тут не зарадить. Я помстилася йому.

Хитаючись, звелась. Хапала руками за повітря. Мати її до лави підвела, всадовила.

– Схаменися, дочко, не бери гріха на душу.

– Уже взяла, мамо…

– Ти при своєму розумі?

– То йому гіркі мої сльози відлилися. То його зрадонька покарала. А я, окрадена і зганьблена, співати буду.

Косу на руках загойдала.

– Ой, люлі-люлі… Спи, моє дитятко… – Зареготала, схопилась, забігала по хаті, щось хапала, кидала, бурмотіла: – Ото щоб знав. Як мене дурити, як моє щастя викрадати. Щоб двох не кохав, а одній вірний був. Бо з коханням не жартують…

Сидить голуб на березі, голубка на вишні:

– Скажи, скажи, моє серце, що маєш на мислі?

Ой ти ж мені обіцявся любити, як душу,

Тепер мене покидаєш, я плакати мушу…

– Щось мені не співається, – казала по хвилі. – І Гриця вже немає. А хіба я можу без Гриця жити? Учора у мене була злість на Гриця-зрадливця, а сьогодні вже й немає… Мамо, ви не бачили, де поділася моя злість? Ой хутчіше мою злість знайдіте, бо я знову Гриця кохаю… Зрадливого, отруєного… Ой дайте мені зілля, щоб його пошвидше забути… На віки вічні… Зіллячка мені дайте.

Буду пити через силу, краплі не упущу.

Тоді я тебе забуду, як очі заплющу.

Буду пити, буду пити, хоч би через силу,

Тоді я тебе забуду, як ляжу в могилу.

Гриць лежав у домовині як живий. Мов і не лежав, а тільки приліг на часину. Ледь-ледь зблідлий. Губи м'яко стулені, карі очі м'яко заплющені, на чоло спадають русі кучері й ворушаться, ледве хто війне. Руки м'яко і спокійно на грудях складені, в руках свічка тихо горить…