Розділ «Засвіт встали козаченьки… Повість»

– Ти вже не гнівайся, моє серденько. Я матері не покорюся, все одно моє зверху буде. Але мушу бігти, бо гукають. А завтра, побачимось.

І хорунженко притьмом побіг. Маруся, йдучи берегом, сумно наспівувала:

Болить моя головонька від самого чола:

Не бачила миленького ні тепер, ні вчора…

– А от і неправда! – почувся насмішкуватий голос.

Маруся рвучко повернулась і побачила Ганну Вишняк, дочку полтавського осавула Федора Вишняка. Вони ніколи не дружили, хоч ніби й звалися подругами та вряди-годи на вечорницях здибувалися. Маруся недолюблювала дещо гоноровиту й хизувату осавулівну, в котрої тілько й мови було, що про своє придане, скільки їй батько-матір добра в скриню понапихали, якої масті волів на нове господарство виділяють та скільки гонів ґрунту відрізають…

– Що неправда? – Маруся окинула поглядом пишнотілу осавулівну.

– Що не бачила милого, – пирхнула Ганна в кулак. – Від тебе ж він щойно холошами полопотів. Та воно не дуже біля дівчини постоїш, як матінка на всю Полтаву репетує…

– Підглядала?

Ганна повела повним плечем.

– З якої речі? Мені твій Гриць – пхі!

– А чого ж ти до пані хорунжової бігаєш?

– Та-а… так, – ніби розгубилася осавулівна. – Пані хорунжова з моєю матінкою родичається, а пан хорунжий частенько заникує до мого батька чарку випити та люльку викурити.

У Марусі чомусь тенькнуло серце. Уже чула натяки пані хорунжової, що Ганна була б їй доброю невісткою. Мовлено те було мовби і жартома, але… Тривогу в собі подавила, натомість весело поспитала:

– Як живеш, Ганно?

– Хвалити Бога, нічогенько. Оце мати вже другу скриню приданого напхала, а батько волів викохує. Ще й коня обіцяє…

– Чула вже, – перебила Маруся. – Не в ганчір'ї щастя.

– А в чому ж? – щиро здивувалась Ганна.

– У коханні…

– Мої скрині, воли та ґрунти будь-якому коханню носа втруть!