Розділ «Засвіт встали козаченьки… Повість»

– А таки зважилась… – сам до себе мовив сивовусий. – До чого тільки кохання не призводить. Ох, дочко, дочко… Що ж ти натворила.

– А я… – раптом тихо мовила Маруся, – на весіллі у Гриця гулятиму… Весело ж буде…

– Бог тобі суддя… – мовив старшина і, горблячись, вийшов, забравши з собою кайдани. Потім у льох заглянув молодий козак, поставив глек з водою і також вийшов. Двері, заскреготівши, зачинилися, брязнув замок, і все стихло. Тільки під вічком-віконцем туди й сюди замаячив вартівник…

Се діялось в Україні, у славній-преславній Полтаві року 1648-го. На березі світлої Ворскли, що тихо-мрійно плинула мимо зажурених плакучих верб на левадах та струнких яворів, що наче ті парубки повиходили на гулянку, неподалік греблі, якраз під горою стояла низенька чепурна хатина Горпини Чураїхи, вдови урядника Полтавського охочекомонного[17] полку Гордія Чурая. Тієї весни травень завітав до Полтави з лагідними сонячними днями, теплими й тихими, хоч мак сій. Обійстя Чураїв, як і вся Полтава, потопало в білій заметілі: вишні так рясно взялися рожево-білим суцвіттям, що ні листу тобі, ні галузки не видно. З вишняків нечутно летіла біла метелиця, встеляла зарослу споришем вузеньку вуличку понад Ворсклою, працьовито гули бджоли, десь у гаї не вмовкаючи гуркотіли припутні, а сонце лило й лило своє щедре літепло…

«Але ж і гарно на нашій Україні, – думав, простуючи вузенькою вуличкою понад Ворсклою, молодий козак Полтавського полку Іван Іскра. – Так би і йшов оце бозна-куди, аби під ногами рідна земля слалася та десь на тій землі хатина стояла і дівчина кохана в хатині мене чекала…»

Ноги самі несли козака, самі й спинилися біля перелазу. Глянув у двір – і світ білий весняний ще чарівнішим видався, ще звабливішим… Марусина, Марусенька…

«Відкриюсь їй зараз… усе як є повідаю…»

І козак уже замахнувся перестрибувати через перелаз, та, вчувши спів, завмер. Маруся, вишиваючи під вишнею, співала так печально, що Іскра й подих затамував.

Ішов милий горонькой,

Мила – під горою.

Зацвів милий роженькою,

Мила – калиною.

Ой ти тужиш на гороньці,

А я за тобою?..

Чи ти тужиш так за мною,

Як я за тобою?..

«Але ж не про мене склала Марусенька цю ніжну пісню, ой не про мене, – сум охопив козака. – Знаю-відаю, де та горонька і де той милий-зрадливий живе…»

Глянув на гору і поверх саду Чураїв побачив неподалік собору пишні хороми полтавського хорунжого пана Бобренка… Зітхнув тяжко і голову похнюпив Іван Іскра. Ох, мабуть, не бачити йому щастя, дарма стежку до вдовиної хати топче! І не такий він на вроду вдатний, як молодий хорунженко. У того з лиця хоч воду пий, а він… Ніс великий, очі невиразні, невеселі, і сам він якийсь незграбний, ходить сутулячись. Мовчазний, слова від нього не діждешся, таких дівчата не шанують. Далеко йому до стрункого, вертлявого та балакучого красеня хорунженка, ох далеко…

– А чого це ти, козаче, гарної днини журишся біля перелазу? – зненацька почувся лагідний голос, і козак, здригнувшись, звів голову. На порозі хатини стояла низенька, немолода вже Горпина Чураїха. – Годі-бо сумувати, бо й перелаз зажуриться і парубки через нього не стрибатимуть.

– Таке вигадали, мамо, – зашарілася дочка.