Розділ «Засвіт встали козаченьки… Повість»

– На Січ, кажеш, – озвалась Чураїха. – А що пан полковник скаже?

– Пан полковник і сам чекає слушного менту, аби шаблею за волю поорудувати. А мені вже несила більше служити в реєстровому, його милості короля війську. Подамся до Хмельницького.

– А що чувати про Хмельницького? – з тривогою запитала Маруся. – Кажуть, пан сотник чигиринський чимале військо за порогами зібрав.

– Ще й яке! Запорожці пана сотника гетьманом обрали. До нього зараз з усієї України і козаки, і селяни, і міщани сходяться.

– Дай Боже, щоб хоч цього разу нам поталанило, – перехрестилася Горпина. – Хто вже тільки Україну не піднімав! І Підкова, і Косинський, і Наливайко, і Трясило, і Павлюк, і Остряниця з Гунею, та все великою кров'ю кінчалося.

– О, ні, мамо, коли за волю, то кров не марно лилася! – гаряче вигукнула дочка. – Воля на крові густо зійде й рожами заполум'яніє.

– Коли б то Хмельницького не спіткала невдача, – зітхнула мати.

– Не спіткає, паніматко! – запально вигукнув Іскра. – Не для того Хмель піднімає Україну, щоб марно кров поливати. Люд до нього і кінно, і пішо як плавом пливе. Ще й кримський хан п'ять тисяч вершників дав!

Маруся з подивом:

– Татари ж наші люті вороги й ґвалтівники!

– Тут, бач, яке діло, – мовив Іскра. – Кримчаки на ляхів люті, от Хмельницький це й використав. Щоправда, клятий хан умову поставив: щоб Хмельницький лишив у Криму заложників із знатних козаків, та ще й сина гетьманського забаг.

– І Хмельницький ото віддав дитину рідну яничарникам?

– Віддав у заставу, аби хоч якусь поміч Україні роздобути.

– Бачите, мамо, Хмель не на день затіває се діло, – озвалася Маруся. – Вірить серце, цього разу Вкраїнонька таки здобуде волю.

Горпина сплакнула, краєм хустки витираючи очі.

– Чого ви, мамо? – пташкою кинулась дочка й обняла матір за плечі. – Радість же яка! Вкраїнонька за волю піднімається.

– Батька твого згадала, – зітхнула зажурена Горпина. – Як він, соколик, горою за вкраїнську волю стояв… Під Кумейками його разом з гетьманом Павлюком ляхи підступно схопили, у Варшаві й голову зложив… Тільки й лишилася про нього межи людьми пісня:

Орлику, сизий орлику, молодий Чураю!

Ой забили тебе ляхи та в своєму краї.

Ой забили ж тебе ляхи із своїм гетьманом.