Розділ «Засвіт встали козаченьки… Повість»

Із твоїм гетьманом, що паном Степаном.[18]

Маруся й собі підхопила пісню про батька:

Орлику, сизий орлику! Орлів-братів маєш,

Що старі та молодії, сам їх добре знаєш.

Що старі та молодії – всі в тебе вдалися,

Відомстити та за тебе усі поклялися…

– Славна доля в дядька Гордія, дай Боже й мені такої, – задумливо мовив Іскра. – За волю поліг, а це – найсвятіше. – І по хвилі:– На сім бувайте.

– Хай щастить тобі, козаче, – Горпина на дочку поглянула. – Проведи гостя за пліт. Старі люди кажуть, коли дівчина козака за ворота виряджає, його лиха куля минає.

Іван з Марусею вийшли на вулицю.

– Прощавай, сестро, – вклонився Іван.

– Прощавай, Іванку. Повертайся з перемогою. І не згадуй мене лихо. Серцю не велиш…

Вечоріло, як з хати хорунжого Петра Бобренка вийшов високий, ставний парубок, білолиций, чорнобровий, з русявими кучерями й гарними карими очима. Був він у білій вишиванці, в синіх шароварах, підперезаний широким червоним поясом, що туго обвивався навколо його стрункого парубоцького стану. Це син полтавського хорунжого Гриць Бобренко, молочний брат Марусі Чурай. Ще немовлям його вигодувала груддю Горпина Чураїха (у пані хорунжової не виявилось молока), і звідтоді Гриць ніби двох матерів має: рідну і Марусину, годувальницю свою.

Гриць пристукнув чобітьми, поправляючи смушкову шапку, щоб з-під неї вибивалися русі кучері, сюди-туди пройшовся по двору і ніби ненароком стрельнув оком на обійстя Чураїв, що потопало у вишневому кипінні, прислухався… Дівочий спів линув від Ворскли. Так дзвінко у всій Полтаві співала одна лише Маруся Чурай. Гриць рвонувся було бігти вниз, до Чураїв, та нараз завагався. Ой, коли б мати знову сварки не зчинила. Наче сказилася матінка звідтоді, як Гриць обмовився, що збирається до Чураїв засилати восени сватів, – скільки докорів наслухався, що й у три міхи не вбгаєш… Та як не ховайся, як не заплутуй сліди, а мати все одно дізнається, що до Марусі бігав. Добре, що сьогодні слушна нагода трапилась: мати як лягла після полудника відпочити, то й досі спить. Мо', він і встигне обернутися, доки мати встане?

Таки зважившись, Гриць прожогом метнувся вниз. Спускаючись згори, сад Бобренків непомітно зливався з садом Чураїв, навіть межі не було. Хоч Грицева мати й бурчала, що час уже відгородитися від удови, бо виходить, що в них спільний ґрунт, та далі бурчання справа не просунулась – батько не дуже був скорий затівати зайвий клопіт з плотом. Чи мати ще як слід не наполягла на своєму?

– Мамо, де Маруся? – по давній, ще дитячій звичці звернувся молодий Бобренко до своєї годувальниці, хоч рідна мати й гнівалась і сердито заборонила йому так величати Горпину Чурай.

– Хіба ж не чуєш, де той соловейко? – посміхаючись, Горпина кивнула в бік Ворскли. – Занудьгувалась біля шитва, то човен узяла й виспівує на плесі… А ти ж чого це, сину, не заходиш до нас? Ніби ж ми й сусіди, а бачимось вряди-годи. Та й пані хорунжова нашого двору начебто цуратися почала.

– Та ми днями як з хутора повернулися, – квапно відказав Бобренко. – А матінка щось занедужала…

Це була неправда, адже пані хорунжова почувалася як ніколи добре і погрожувала власноручно відгородитися від Чураїв «отакезним плотом». Та Гриць не став удаватися в подробиці сусідського життя Чураїв та Бобренків, котре останнім часом явно пішло наперекіс, а, перемахнувши через перелаз, опинився на вуличці. Нею й спустився до берега. Гарна і мальовнича картина розкинулась перед ним. Серед зеленавих кучерявих верб та заплав неквапливо плинула світла Ворскла, там і тут на плесах біліли маківки, жовтіли глечики, там і тут скидалася риба та по широкому лататтю бігали довгоногі і довгоносі кулики… Ось з-за верб виплив човен і тихо плинув мимо білих маківок, мимо куликів на лататті. У човні сиділа Маруся і, певно, забувши про все на світі, сумно-журно співала:

Болить моя головонька від самого чола:

Не бачила миленького ні тепер, ні вчора…