– А чого ж… – привітно посміхалася мати. – Де дівчина на виданні, там і перелази тріщать. – До Іскри:– Заходь, парубоче-козаче, місця у дворі й для тебе вистачить.
– З весною будьте здорові, паніматко! – перестрибнув Іскра через перелаз. – І ти, Марусю, здорова будь!
– Добридень, козаче, – Маруся відклала шитво, неквапливо звелася з ослона, торкнулася довгими, тонкими пальцями вишневої гілочки, сама до себе всміхнулась. Іван переступав з ноги на ногу і не знав, як почати розмову. Маруся за звичкою перекинула важку чорну косу на груди і чомусь зажурилася. Стояла перед ним у вишиванці, висока, з гнучким станом, з чорними живими очима, що спалахували якимось дивним огнем, і мовчала. Матово-біле її лице, ледь трохи видовжене і від того ще привабливіше, дивилося кудись мимо Івана, ніби й не помічаючи його.
– І довго будемо в мовчуна грати? – зненацька запитала дівчина дзвінким голосом, що так і сколихнув козакову душу. – Не балакучим ти вродився.
Іскра покірно кивнув: що правда, то правда. По хвилі ревниво запитав:
– Нову пісню склала? Про нього?
– Мені видніше про кого, – стримано відповіла Маруся.
Іван подумки себе лайнув: бевзь лемехуватий, а ще козак! Збирався їй душу відкрити, а розгубився, мовби хто язика до піднебіння пришив. Тільки й здатний, що шаблею орудувати, а до слів не мастак. І чому воно так? Багне щастя, а воно від тебе наче та зваблива мана утікає. Грицеві ж щастя саме в руки пливе, а він ще й комизиться. А може, й любить. У чужу душу не заглянеш.
З хати вийшла Горпина, несучи розмальований глек і глиняний питник-кухлик з голубенькою каймою.
– Ти знову, парубоче, зажурився? – доброзичливо дорікнула Іскрі. – У нас журби й своєї доволі. Ліпше випий ось хмільного та веселого медку.
– Від веселощів не відмовлюся, паніматко.
– На здоровля, – Горпина хлюпнула з глека у питник, подала його Іскрі, сама ж на призьбі присіла.
– За щастя у вашій хаті! – Іскра спорожнив посудину.
– А тепер повідай нам, чого це ти сьогодні ні світ ні зоря шаблюку гострив? Чи ж, бува, не похід затівається?
– Невже похід? – швидко й з тривогою перепитала Маруся. – А я й не чула, щоб полк збирався.
– Та то ж я сам в похід рихтуюся.
– А-а… – протягла Маруся, як Іскрі здалося, полегшено. – Щасливої тобі доріженьки, козаченьку.
– На людославну Січ подамся. А потім із запорожцями піду ляхів бити. Хоч одному воріженьку сала за шкуру заллю.
– А смертоньки не боїшся? – поспитала Маруся.
– Що то за козак, який смертоньки боїться.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Місто коханців на Кара-Денізі. Засвіт встали козаченьки...» автора Чемерис В.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Засвіт встали козаченьки… Повість“ на сторінці 3. Приємного читання.