Розділ «Місто коханців на Кара-Денізі Повість»

Чи зустріла Яна у своєму світі свого Петрика – хто скаже. З тим світом, як відомо, зв'язків немає. Тож будемо лише сподіватися, що хоч і на тому світі, а вони – Яна і Петрик – тепер і завжди разом.

Щоб про діла його нащадки споминали…

Поховали Петра Сагайдачного на території Києво-Братського монастиря.

В останню путь проводжали гетьмана багато-багато киян.

Лунко гриміли козацькі рушниці, десь під Києвом бахкали гармати. Двадцять учнів Київського колегіуму читали похвальну оду – «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного» – складену для такого випадку ректором Київської братської школи Касіаном Саковичем – про Сагайдачного як визначного козацького чільника і полководця, далекоглядного політика і щедрого мецената. У панегірику були такі рядки, що не втратили свого значення і сьогодні:

Таж краще голови покласти за отчизну

Ніж лютим ворогам дістатись в даровизну,

Бо хто за рідний край не хоче помирать,

Із рідним краєм той сам мусить погибать.

Тож Сагайдачний наш волів прийняти рани,

Ніж християнський люд віддати від посани.

Від рани смертної дочасне він сконав,

Та славу мужнюю навік завоював…

Як Нестор та Ахілл – у Греції герої,

Як Гектор сміливий прославився у Трої,

В Афінах склалася Периклова хвала,

У Фемістоклові гриміла скрізь діла,

Як мужність Курція у Римі всі хвалили

І переможного Помпея всі божествили,

Хай Сагайдачного ім'я повік-віків