Розділ «Ордер на любов Роман»

Зеленого жита жати,

На вкраїні далекій».

Орудуючи лопатою, пісню підхопив і Тарас, питаючи від імені козака:

«Дівчинонько мила,

Що ж будеш ти їсти

На вкраїні далекій?»

Соломія журно виводила:

«Сухарі з тобою,

На вкраїні далекій!

Аби, серце, з тобою

…В степу під вербою,

Аби, серце, з тобою

На вкраїні далекій!»

Уже як загорнули гуртом яму й вирівняли зверху горбик, Соломія прив'язала до перекладини хреста білу хустку, і коли вони рушили у світ широкий, то озираючись, все бачили й бачили той хрест самотній, наче всіма покинутий, і білу хустку на ньому.

Здавалося, Савка махає їм на прощання, а потім, як піднялися на взгірок, перевалили через гребінь і почали спускатися потойбіч, хрест зник з очей, а з ним і Савчина могилка – назавжди. Глухо шуміли дерева, хрипко й надривно кричав якийсь птах у пущі, вони йшли, хоч попереду в них не було дороги, йшли на схід сонця і Соломія ні-ні, а все ще розгублено озиралась, хоч знала, що Савки вже немає – навіть його могилки, яка швидко заросте травою і з часом, ніким не доглянута, навіки зникне з лиця землі і ніхто й не знатиме, де знайшов свій останній спочивок січовий козак Савка з веселим йменням Пишногубий.

Усе, що було на возі, вони покинули разом з возом, із собою взяли сухарів, пшона для кулешу, шмат сала та в'язку сушеної риби, прихопили казанок, ніж та кожному по дерев'яній ложці й одну миску на всіх (собі в пазуху Тарас засунув замотаний у шмат шкіри й туго зв'язаний згорток – «Ордер на любов», що його їм з Оксаною видав кошовий отаман Війська Запорозького низового) і пішли, самі не знаючи куди. Власне, не йшли, а втікали від минулого навстріч майбутньому, не знаючи, чи є воно у них.

Речі та харчі у двох саквах, перекинутих через плече на полотнині – одна торба за спиною, друга на грудях, – ніс Тарас, а Оксана та Соломія вели за руки Омелечка – як він стомлювався і починав пхикати, що його ноги «не хочуть іти», несли його по черзі на руках.

Соломія все ще час од часу схлипувала, судорожно хапаючи повітря, і погано з-за сліз бачила дорогу, і не уявляла, куди це вони і чого йдуть – хіба що у світ за очі? – тоді її вела Оксана, а Омелько, смикаючи Соломію за руку, все прохав і прохав бабу:

– Розкажи мені казочку про пана Коцького, роз-ка-ажи-и…

Казка про винахідливого кота була його улюбленою казкою, що її малий готовий був слухати щодень і по кілька разів; Соломія й розказувала онуку ту казочку чи не щодень (бувало що й по кілька разів) і хлопчик уже знав її назубок, але все одно прохав розказувати ще і ще. Мати намагалась напоумити сина, аби він залишив у спокої бабусю, яка й так ледве дибала, тож дорогою наставляла сина на розум: