Розділ «Ордер на любов Роман»

– Вихресту?

– Вважай, що силі, яка стоїть за ним. Чи до якої він прибився, – горнулась до чоловіка Соломія. – Та й що ми теперички вдіємо, що ми тепер важимо, як Січі вже немає, га? Заспокойся, змирися – їхня взяла. Будемо збиратися та завтра вранці й підемо… У світ широкий. Кажуть, він не без добрих людей, десь і нам знайдеться місце. Та й чи багато нам треба? Якийсь там куточок. Оксано, давай-но, дочко, помаленьку та потихеньку почнемо збиратися.

Аж тут двері – рип, на порозі Вихрест.

– Забув сказати, – шкірив зуби і жовте пласке його личко здавалося випромінювало саму лише доброту. – Оксані не треба збиратися. І взагалі, про Оксану забудьте. Вона вже не ваша і їй нічого з вами колобродити світами. Оксану я заберу.

Оксана зойкнула й побіліла.

– Не лякайся, перепілко, не такий страшний чорт, як його малюють, – Вихрест намагався ще й лагідно говорити з жінкою. – Покомизишся, поплачеш та й звикнеш. Ще й дякуватимеш долі, що за мене віддалася. – До Савки з Соломією: – Раніше я у вас її просив – по-доброму, по-хорошому. Не віддали. То теперя просити вже не буду – беру і все тут. По праву сильного. На Тараса ж не сподівайтесь. І ти, Оксано, теж. Багато таких як він, мятежних пугачовців на Запорожжі повиловлювали, партіями їх будуть відправляти в Росію-матушку на каторгу. В Сибіряку їхню. Поженуть вашого Тараса, і за ним навіки й слід западе. А жити, Оксано, думаю, тобі треба. От і поживеш зі мною. Обіцяю бути ще й добрим мужем. А синка твого хай батько твій забере. Осавулові буде веселіше з онуком. А мені Тарасове сім'я ні до чого. Мені потрібна тіко Оксана, до якої я давно приязнь мав і маю. А діти… Дітей я можу й сам наробити – було б з ким. Я ще здатний на се звабне діло. Ось такечки, значить. Хай батько з мачухою зникають, покіль я виявляю їм таку милість, а ти, Оксано, залишайся. Уранці прийду тебе забирати – готуй… хе-хе… посаг. Хоча тепер дещо і я маю – за вірну службу руським. Вони вміють таким, як я, віддячувати. Тож буду хазяїном, а ти біля мене – отією самою… Хазяйкою значить. Заживемо хіба ж так на руїнах Січі, тепер наше времня прийшло. А про отой самий ордер… Ну, що його буцімто видав тобі й Тарасу кошовий – забудь. Який ордер, про яку любов, як Січі вже немає, а кошовий під замком. От вам і вся любов! Погралися і досить! Тепер буде так, як я вам скажу – осавул Вихрест! А я вам все скажу вранці!.. Чекайте!..

Для здійснення задуманого в Савки була всього лише одна ніч. Уранці Тараса з іншими учасниками пугачовського бунту мали відправити в Глухів, в канцелярію Малоросійської колегії, якою тоді в чині її президента відав генерал-фельдмаршал Рум'янцев. Одночасно він був і командуючим 2-ю, а потім і 1-ю російськими діючими арміями на театрі російсько-турецької війни 1768—1774 років. І ще був генерал-губернатором Малоросії, як тоді називали Лівобережну Україну, колишню Гетьманщину. З його ім'ям пов'язано – так чорним по білому, навіть без тіні сорому чи незручності написано в одній книзі, виданій у Москві, – «законное (!!!) установление крепостного права на Украине в 1783 году. До этого украинские крестьяне были формально лично свободными людьми». Отож, «законное»… Уявляєте, «законное» право поневолювати людей. І це пишуть сьогодні, у книзі «100 великих военачальников», що видана у Москві в році 2003-му. Там є стаття «Румянцев-Задунайский Петр Александрович». Так ось цей Пьотр Александрович докладе всіх – очевидно, теж «законних» – зусиль, аби за роки свого колоніального правління в Україні знищити будь-які залишки навіть самоврядування в тодішній Малоросії. Цей каратель-окупант успішно («законно») здійснював в Україні, тоді Малоросії, примусову русифікацію та національне гноблення українського народу. І тут він, як кажуть, «преуспел». (До речі, був похований в Успенському соборі Києво-Печерської лаври.) До його канцелярії в Глухів і зганялися виловлені учасники визвольних змагань Пугачова, селяни й козаки, а вже звідти їх мали відправляти на каторжні роботи до Сибіру. Така доля чекала й Тараса Кожум'яку. А поки що його на ніч заперли в погрібнику, що знаходився в закутку двору Савчиного хутора-зимівника в Кальміуській Слободі, що вже була зайнята гусарами.

Погріб (або ще льох) – це яма для зберігання продуктів тощо – з лядою, але без східців. Туди круто вниз спускаються по драбині. А ось погрібником зветься надбудова над погребом. Або ще – вхід до погреба, висотою десь у зріст людини. Як відкриєш двері погрібника, то далі вниз ведуть довгі східці, вирубані в ґрунті і викладені камінням чи цеглою. Ними й спускаються власне у сам погріб, в льохову яму, що може бути в глибині ґрунту на значній відстані від дверей погрібника. Двері споруджувалися неодмінно з товстих дощок чи й обаполів, що до всього ж оковувалися залізом. А щоб ніхто бува не забрався до льоху та не поживився його добром, двері перехрещувалися металевими шпугами і запиралися на добрий амбарний замок, дужку якого не просто було й перепиляти.

Ось до такого погрібника російські вояки, які вже стали господарями віднятого в осавула Пишногубого хутора, й кинули «мятежного пугачовца» на ніч. Погрібник був у віданні Вихреста, з того дня – управителя хутора, що вже належав штаб-офіцеру за його «усердие» по окупації Січі. Вихрест особисто запер погрібник, а чималий ключ від амбарного замка сунув собі за пояс.

Ключ він взяв у осавула, не підозрюючи, що в Савки, як і в кожного господаря, є ще один ключ, запасний – раптом загубиться перший?

Ось ним Савка й скористався. За легендою, що з покоління в покоління передається в роду Кожум'яків, він буцімто пізно увечері, як російські вояки перепилися і в слободі та на хуторі лежали там, де кого скрутила оковита, запріг до воза пару коней, накидав у нього дещо з одягу, сякий-такий харч на дорогу та інструменти, що завжди пригодяться в господарстві на новому місці, посадив Соломію та Оксану із сином і вивіз їх під завісою ночі до Лисичачого яру, що був вище броду через Кальміус, і залишив їх там під гаєм, а сам повернувся на хутір аби звільнити Тараса з погрібника.

Було за північ, перед ранковою зорею, коли вже доспівували другі півні. До третіх, до світанку, було вже рукою подати, тож Савка й квапився. Гадав, що нічим не ризикує, адже гусарський ескадрон, який зайняв слободу, вже був достоту п'яний, а в Савчиній хаті за освітленими вікнами гуляли офіцери, теж добряче піддаті – жодного тверезого вояки вже не було. Навіть ті, кого звечора поставили на чати, теж перепилися і лежали хто де впав. Савка вільно прошмигнув погрібника, відкрив замок, зняв шпуги, відчинив двері й шепнув у темряву підземелля із застояним духом:

– Гей, Тарасе?.. Це я, Савка. Ось-ось вже почне світати, хутчій виходь та й гайнемо подалі від Слободи.

У погрібнику почулося шамкотіння, хтось мовби озвався з вогкої темряви, але тієї ж миті осавулові щось тупе й кругле вперлося в спину. І він, як людина військова, відразу ж збагнув: дуло пістоля! І ясно, що само воно йому впертися в спину не могло. Пістоль був у чиїхось руках.

То й справді був пістоль і тримав його, вперши стволом Савці у спину, осавул Вихрест.

«Звільнив Тараса!..» – лайнувся подумки Савка. А вголос озвався:

– От зараза, не напилася разом з усіма! Таки вислідила, мерзота вихрещена!

– А ти думав, що всі з лопуцька, один тільки ти вумний, га? – реготнув позад нього Вихрест. – Значить, Савко, такечки: ворухнешся, звиняй, але всаджу тобі кульку в спину. Матимеш потім з нею та з діркою в спині добрий клопіт. Може, й на тім світі!

– А ти його матимеш на цьому!

– Овва! Аби не той, бо там зв'язків ще не маю, а на цьому вже якось викручусь – не вперше. А ось спробуєш ти викрутитись – на цьому чи на тому, – і дуло пістоля ще різкіше вперлося Савці в спину. – Руки, руки, луб'язний, осавуле! Тримай їх піднятими вгору – так мені спокійніше.