Розділ «Ордер на любов Роман»

– Небіжчик, царство душі його небесне, теж любив цю казочку слухати… Я розказую її, бувало, на сон грядущий Омелечку, а Савка слухає казочку і собі. Аж мені дивно, що він слухає, як маленький… Слухає, слухає, а тоді й починає разом з Омелечком реготатися, і так вони удвох дружно та гарно регочуть – вік би їхній сміх слухала. Бувало й кажу Савці: «Та чи ж ти малий, чи я тобі казочку на сон грядущий розказую, що ти регочеш, га?» А Савка в отвіт: так ти ж ловко розказуєш, що й слухати охота. Чи ж винуватий я, що мені слухається казочка про пана Коцького? Може мені, каже, як був я таким, як Омелечко, ніхто казок не розказував…

Так негадано пан Коцький розвеселив утікачів, розвіяв їхній сум, і далі вони подалися вже бадьоріше… Куди? Цього достеменно тоді й самі не знали, ішли куди-небудь, як казав Тарас, обвішаний саквами, аби вперед.

– А чого вперед? – доскіпувався Омелько.

– А того вперед, синку, що назад нам уже немає путі. А попереду десь мають бути дороги, а де дороги – там люди.

– А ми теж… люди?

– Люди, синку, люди. Тому йдемо до людей. Десь вони мають бути там, – махає кудись рукою, – попереду, може й за обрієм.

Де навпростець ішли, де покинутими путівцями, а де й цілиною сунули, торуючи собі шлях, але йшли вперед і вперед, вірячи, що десь там попереду («Де земля з небом сходиться» – пояснюватиме батько синові) мають бути люди – бо як же інакше.

Найтяжче доводилося Тарасові.

Ночами вклавши сімейство, він всю ніч залишався на сторожі, не склеплюючи повік, і лише вдень іноді трохи передрімував, і знову вперед і вперед. Йшли до людей, а отже, й до своєї будучини, а якою вона тепер у них буде – лихою чи доброю? – це вже не мало якогось особливого для них значення. Бо яким би не випало їм подальше життя, а його треба прожити. Для цього, казала ще баба Пріська, вона ж Найменшенька, Господь і дає людині життя.

А заодно й сили, аби його прожити…

Частина одинадцята

І стали вони жити-поживати та добра наживати…

Піднявшись до верхів'я Кальміусу, пішли круто вгору, перейшли границю колишньої – не хотілося вірити, що вже колишньої – Січі і далі попростували Слов'яносербією на Слобідську Україну і там ні-ні та й почали зустрічати людей на шляхах, заходили на ночівлю в хутори чи села – стало спокійніше.

Після цілої низки пригод, що варті окремої розповіді, коли всього сповна довелося спізнати-зазнати в дорозі (навіть жебракували в селах, аби роздобути хоч для Омелька шматочок хліба), позбивавши ноги до крові, виснажені й змарнілі, коли вже не було сили й Омелька нести, дісталися нарешті Харкова, що був тоді центром Слобідсько-Української губернії Російської – вже Російської! – імперії.

Розказували, що в тих краях першим колись поселився козак Харитон (його ще звали Харком). Хутір його знаходився в низині, неподалік злиття двох річок із третьою.[8]

Нелегко тоді було жити в тих краях (а втім, у яких краях і де простому людові жилося й живеться краще?), що їх раз по раз шарпали татари, людей забирали в неволю, а хати спалювали дощенту…

Проте козаки на чолі з Харком давали нещадну відсіч ясирникам та в одному з боїв Харко загинув. Хутір його татари пограбували й спалили. Він довго стояв пусткою, а потім там почали селитися козаки з України, збудували новий хутір, який на честь першого осадника й назвали Харковим. А в роках 1655—1656 там виникла фортеця для захисту Слобідської України від набігів кримських та ногайських орд. її теж було названо за йменням хутора – Харкова. Або фортеця Харків. Ще пізніше там почали селитися козаки та селяни, які втікали від утисків польської шляхти з Правобережної України, вони ж і місто назвали Харковом.

Наші герої й зупинилися в Харкові. Не тому, що там було добре (добре там, де нас немає, кажуть бувалі), просто не стачило вже сили цурганитись куди-небудь далі. Десь треба нарешті зупинятися для подальшого життя (та й чого колобродити, як все одно добре там, де нас немає) – тож вибрали для осідку Харків.

Зупинилися на околиці, де у слободі[9], що на скору руку виникла між фортецею і річкою Лопань, зібралися такі ж бездомні, позбавлені батьківщини, як і вони, здебільшого козаки й посполиті із знищеної Січі та селяни-втікачі з Правобережної України, що її гнобила Річ Посполита. Якщо раніше в пошуках волі й правди втікали на Запорожжя, то тепер переслідувані каральними загонами генерала Текелія, навпаки, розбігалися із Запорожжя – куди очі дивилися. Але в основному на Лівобережжя, там, на пограниччі з кочівниками потребувалася людність для заселення краю. Тож переселенцям було деяке послаблення, і в Харкові приймали всіх, хто б не прибував, часом і не цікавлячись хто вони і звідки. У Харкові нетяги й заснували своє оселище із сяк-так зліплених халупок, мазанок, землянок чи куренів.

Уже ранок був пізній, Тарас заквапився, аби до вечора десь отаборитись. Залишивши сімейство в холодку під вербою, якийсь час поблукав серед збіговиська люду, вибираючи місце для осілості, походив між мазанками й землянками та серед купок людей, котрі сиділи просто неба і на багаттях готували собі якесь вариво – шарварок над усім тим був такий, що хоч вуха затуляй! Лементувалися, а де вже й сварилися, жінки; галасували, позатівавши грища, діти; гризлися між собою собаки за наїдки. Придивившись до люду, до тих горопах, Тарас трохи ожив, адже всі були такі, як і він, неприкаяні, невлаштовані, без свого місця на землі і не відали, що їм далі робити. «Як люди облаштовуватимуться, так і ми», – подумав.