Розділ «Ордер на любов Роман»

Того дня, року 1775-го зник безвісти січовий козак Кальміуської паланки колишнього Війська Запорозького, учасник «мятежной пугачевщины» Тарас Кожум'яка, а в Харковій слободі вигулькнув посполитий Остап Біда. Маленького Омелечка довго будуть привчати, що його тата звати вже не Тарасом, як раніше – це ім'я він має забути, – а насправді Остапом, бо інакше прийдуть «чорні люди» – Омелько боявся якихось чорних людей, ним самим і вигаданих, – і татові буде зле. Правда, Оксана ще якийсь час називатиме чоловіка Тарасом, але згодом і вона звикне до його нового імені. Воно їй навіть сподобається і жінка ласкаво називатиме чоловіка Остапком, Стаськом, а Соломія тільки – Стахом.

Коли по якомусь часі влада робитиме перепис мешканців виселку, які не мали ні пашпортів, ні якихось інших «бомаг», про те, хто вони за їдні, Тараса Кожум'яку з подачі отамана Грицька Невмиваного назавжди запишуть як посполитого (із селян) Остапа Біду – «з жінкою, тещею і малою дитиною (сином)». (Аби не видати свою приналежність до козацького стану, Тарас змушений буде разом із зміною імені та прізвища, зрізати оселедця і далі стригтися лише по-селянському, в кружок).

Але до списку осельців Харкової слободи Остапа Біду «з жінкою, тещею та малою дитиною (сином)» буде записано пізніше, а тоді, як скіском зрізавши за порадою Грицька Невмиваного оселедця, новонаречений Остап Біда займеться житлом – не залишатися ж просто неба на землі.

А що нашвидкуруч та ще з підручних матеріалів можна спорудити людині без статків? Тут і думати не треба – курінь. Правда, спершу Тарас було заїкнувся, а чи не попроситися до когось «у прийми», покіль свою хату не збудуємо, але Оксана поставила вимогу, що її вочевидь видобула з популярної пісні:

– Збудуй хату з лободи, а в чужую не веди!..

– З лободи не збудую, а з очерету чом би й не спробувати. Не перші ми, не останні, та й скільки той курінь будувати? До вечора і входини справимо, – вирішив Тарас.

Сказано – зроблено. Уламком коси, що його позичив Тарас, він назбивав у березі з десяток кулів очерету – високий і гінкий очерет ріс у березі Лопані! Соломія з Оксаною пов'язали його і переносили до того місця, яке Грицько Невмиваний виділив їм під осідок. Впоравшись з очеретом, Тарас нарізав вербового пакілля та гілля верболозу, виплів конусоподібний каркас, установив його, а вже до нього заходилися прив'язувати стойма кулі очерету, підганяючи їх один до одного щільно, а знизу ще й прикидаючи землею.

Аж тут і отаман нагодився з дядьками.

– Чого не гукаєш на поміч, Остапе, який Біда? Ми ж бо свої люди, мусимо допомагати одне одному, аби наш рід не переводився.

Гуртом робота пішла веселіше і невдовзі чималий, просторий курінь із зеленого очерету був готовий. Вхід завісили кобеняком – живи – не хочу! Доки чоловіки своє робили, Соломія накосила в березі трави і вистелила нею в середині їхнього «палацу», ще й кілька в'язанок приготувала під голови – замість подушок.

Як упорались з роботою, Грицько красномовно кахикнув дядькам і ляснув себе пальцем по горлі, ті метнувшись, повернулися з чотиригранним штофом, глиняним кухлем, хлібиною, четвертиною сала і в'язкою сушеної риби.

Усілися кружка біля новозбудованого куреня.

– Нумо, за ваше перше житло в Харковім виселку, – підняв отаман кухоль. – Щоби вам у курені жилося краще, як іншим у хоромах!

Кухоль пішов по колу (навіть Соломія пригубила, Оксана ж із сином задовольнилася рибою) і кожен, перш ніж його спорожнити, статечно проказував:

– Щоби в курені жилося краще як у хоромині!

– Так краще, що бодай би і не доживати до такого, – не стерпіла Оксана. – Усе у нас було. Усе мали чесною працею нажите – хутір, худобу, коней, поле, і все у нас забрали вороги лихії!

– Що було – те загуло! – невідь чому підбадьорливо вигукнув Тарас. – Знайшла, що згадувати. Раніше в мене й шаблюка була та… – і махнув рукою.

– Що з воза впало, те й пропало, – ввернув котрийсь з дядьків.

– Але ж ми з господарів в один день поставали злидняками, – журно зітхнула Соломія. – Дожилися, що доведеться йти старцювати. Ще й бездомками поставали, бурлаками безхатніми. Опинилися в курені, як діди на баштанах чи на городах сидять… так і ми тепер…

– Статки – діло наживне, – утрутився в розмову отаман. – Гірше, що й волю-воленьку ми втратили. Січ нашу людославну, край рідний, що нас із нього втришия витурлили – ось що тяжко-гірко! А добро – то таке. Маєте руки-ноги, голову на плечах – не пропадете. Та й молоді ви, у вас усе ще попереду. Отчизну треба берегти, Україну свою милу, яку ми здуру москалям віддали, бо як і її втратимо, ось тоді й справді жебрати з торбами підемо.