Розділ «Ордер на любов Роман»

– Спокою ти вже не матимеш.

– А я кажу… не роби різких рухів, бо кулька, як і горобець, вилетить – не спіймаєш. І не повертайся до мене своєю мармизою – тобі ж гірше буде. Не змикитив я, коли запирав Тараса в погрібнику, що в тебе може бути ще один ключ. А міг здогадатися, адже в кожного господаря завжди у сховку зберігається ще й запасний…

– Багато ти чого не врахував…

– Нічого, діло се поправимо. Не думав я тебе, Савко, чіпати, та раз ти першим почав – пеняй на себе! Зятька забаг звільнити? На дідька він тобі здався? Своя шкура і ближче, і дорожча. А зять – то таке… Один пощезне, другого можна знайти – скільки там ділов! А ти… Чи скучив за ним, га? Почекай трохи, зараз з ним наговоришся в погрібнику. Більше ключів немає, то ж тебе вже ніхто не звільнить до ранку. А хочеш, то й Соломію тобі до пари посаджу?

І дулом пістоля штурхав осавула в спину.

– Шмаляй у погрібник! Десь там твій зятьок – чекає тебе, не дочекається!

Але Тарас був не «десь там», а вже чи не поруч. Як Савка його погукав, він східцями піднявся з погреба до виходу. Зачувши голос Вихреста, затаївся в заглибині біля дверей. Ніч була темна, у погрібнику хоч в око стрель, тож Вихрест його й не загледів. Та й упевнений був у своїй безкарності.

Але коли він, випроставши руку з пістолем, штурхнув ним Савку в спину, заганяючи осавула до погрібника, Тарас блискавично схопив його руку і так рвонув її вперед, що Вихрест, тільки й устигнувши лайнутися, з несподіванки втратив рівновагу й сторчака полетів по крутих східцях у темінь погрібника.

Тарас вискочив назовні. Удвох із Савкою – Вихрест ще летів стрімголов униз, – вони зачинили двері, заперли їх на замок, а ключ закинувши подалі, подалися задвірками, а потім понад Кальміусом з хутора, де вище броду з кіньми та возом їх чекали Соломія з Оксаною і маленьким Омелечком…

А про те, що сталося далі, в роду Кожум'яків існують дві версії, в ранзі майже легенд. За першою буцімто Савка на прощання підпалив свою хату, в якій гуляли п'яні офіцери (ще й підпер двері дрючком), хата й згоріла, а з нею і хутір, з усіма його будовами й прибудовами вигорів дотла, не діставшись нікому. За другою – Вихрест, отямившись після падіння в погрібник, вистрелив з пістоля в темінь – чи з поквапу, чи аби привернути до себе увагу. Але бідолаха не відав, що в погребі у Савки стояла бочечка з «обчественим» порохом – для команди бекетових козаків. Куля й потрапила в ту бочечку…

Бабахнуло так, що вибуховою хвилею вибило двері погрібника і полум'я шугнуло в двір, а поруч був сінник. Вогонь перекинувся на сухе сіно, далі на інші будівлі і через мить спалахнула й хата, у якій гуляли п'яні офіцери…

Але так було насправді, чи якось інакше, тепер уже достеменно ніхто не скаже, хоча відомо одне: пожежа тієї ночі перед самісіньким світанком, як уже збиралися співати треті півні, спалахнула на хуторі в Савки Пишногубого така, що освітила півнеба. Іскри летіли снопами – навіть через Кальміус, на донський берег. Тріщало й гоготіло, полум'я ревіло й клекотіло – видно було далеко на низу, аж у ногайських степах.

Савчин хутір з усім добром не дістався нікому…

А далі… Вас цікавить, а як же воно було далі? Давайте разом поміркуємо, поставимо себе в ситуацію, в якій опинилися Савка з Соломією і Тарас з Оксаною та сином. Куди було податися нашим героям, як у них в один день відібрали і хутір, і житло, і все нажите потом і кров'ю (бо ж постійно воювали з кочівниками-людоловами) добро? Та й куди тікати? Після знищення Січі правди в тих краях більше не було, як не було її ніде на просторах Російської імперії. То де шукати прихисток? У яких краях, яких палестинах? Безправному куди не поткнись – усюди неволя і гніт. Але треба згадати, що являла собою Україна в ті часи – це крім Запорозької Січі, якої вже не було, Україна була поділена на кілька Україн. Правобережна – сьогодні це території Київської, Черкаської, Кіровоградської, Житомирської, Вінницької, Хмельницької, Рівненської і Волинської областей – за печально відомим Андрусівським перемир'ям Росії та Польщі вона ще року 1667 увійшла до складу Речі Посполитої (в її складі перебуватиме до 1793 року). Західне Поділля тоді було захоплене Туреччиною.

Вогонь перекинувся на сухе сіно, далі на інші будівлі і через мить спалахнула й хата, у якій гуляли п'яні офіцери…

Лівобережна Україна, колишня Гетьманщина, входила до складу Росії, яка називала її Малоросією. Себто Росією, хоч і малою. До неї належали території сучасних Чернігівської, Полтавської, західні райони Сумської, східні Київської та Черкаської областей і Київ з прилеглою територією. Край той нашим героям був незнайомим, як і Правобережжя, хоч то й була Україна, своя ніби земля. Своя, правда, але вже не своя.

Ближче до Кальміуської паланки вже не існуючої Січі була інша, третя – чи яка там? – Україна – Слобідська, яку ще називали Слобожанщиною. Теж у складі Росії. До неї входили території сучасних Харківської, частина Сумської, Донецької, Луганської та частини Курської, Білгородської і Воронезької областей Росії. На той час Слобожанщину увели до новоствореної Слобідсько-Української губернії, центром якої був Харків. Із східного прикордоння Січі туди було найближче, та й край був більш знайомий. На Слобожанщину, а точніше в Харків, і вирішили тікати наші герої, коли в них було забрано їхню малу батьківщину і вигнано з неї у світ широкий. Волі й там не було, на Слобожанщині, чи то пак, у Слобідсько-Українській губернії, але, принаймні, туди був близький світ і люди там були переважно свої – у ті дні на Слобожанщину багато втікало посполитих із Запорожжя. Казали, що в Харкові, який швидко зростав, можна було знайти притулок і роботу, а з нею і засоби до існування. Бодай і злиденного та все ж… А жити… На перших порах можна і в землянці перебути – їх на околицях Харкова та біля його старої фортеці, спорудженої для захисту міста від ногайських та кримських татар, було рясно. На запорозький манір вони звалися бордюгами.

Отож, на Слобожанщину, в пошуках кутка для проживання і вирушили наші герої.

Полум'яніла багряна осінь 1775 року. У втікачів був віз із добре змащеними колесами, пара теж добрих коней і сяке-таке добро на возі, що його Савка встиг вихопити із відібраного в нього хутора. Дороги вибирали малоїжджені, безлюдні – аби не наткнутися на загони російських військ, що тоді, захопивши козацькі краї, всюди нишпорили і все забирали, а втікачів просто виловлювали, як розбійників, – на ніч зупинялися де-небудь в пустельному місці, багать не палили, аби вночі не привернути до себе уваги.

Але в глухих краях можна було запросто наткнутися на зграї розбійників, різних харцизяк і зарізяк, яких тоді чимало розвелося і які всюди нишпорили в пошуках поживи. Вони й перехоплювали втікачів із Січі, відбираючи у них все, до останньої цурки, відпускаючи їх лише із живою душею. А часто і душі забирали. Ті лихі, темні люди нишпорили – теж уникаючи зустрічі з російськими військами – здебільшого манівцями, знаючи, що саме ними й рухаються втікачі із своїм добром… На таких любителів легкої наживи й наткнулися наші герої. А може, харцизяки за ними слідкували і лише вибирали зручне місце для нападу – двоє добрих коней у ті часи багато важили для розбійницької братії. Правда, крім двох жінок і дитини (на них ті лотри вирішили не звертати уваги), сім'я втікачів мала й двох чоловіків, які на випадок чого могли постояти і за себе, і за жінок. Тим паче, Савка – бувалий у бувальцях козак. Та й Тарас не ликом шитий, тож добичники вирішили задумане здійснити вночі. Слідкуючи за сімейством втікачів з Кальміусу, вони вже знали, що, стаючи там чи там на ніч, ті, спутавши коней, відпускали їх пастися, а самі вкладалися на возі – під огромом небесного шатра, повного зоряного блиску.