Розділ «Ордер на любов Роман»

– Але без Савки в мене немає дороги. Поховайте й мене біля нього.

– Живий мусить жити, тітонько Соломіє. І про живе думати – така воля Божа і так нам старі козаки казали, коли ми на Поволжі ховали загиблих товаришів і побратимів.

Савка лежав у домовині спокійний, наче й звик до неї, лежав вільготно і мовби задоволений, що нарешті все лихе скінчилося, а попереду в нього неодмінно буде все тільки хороше. Кривава рана на його грудях була накрита хусткою Соломії і здавалося, що осавул просто спав.

– Прощайтесь, – повторив Тарас.

– Ой, як же я буду прощатися, як воно не прощається, – голосила Соломія. – Ой, чому ж ти так рано пішов із цього світу, Савко? – причитала і не знаходила відповіді. – Невже я тобі набридла, що ти мене покидаєш одну-однісіньку, саму-самісіньку в цьому чужому краї, в пущі цій? А ми ж з тобою ще й не нажилися, ще й не намилувалися… Та краще б та куля вцілила мені в груди, краще б мені довелося замість тебе лягати у твою домовину, хату твою вічну… Скінчилося моє щастячко, скінчилася моя любов. Бо немає у світі іншого такого, як ти, Савко! І немає, і ніколи не буде, а тому немає для мене й життя.

Вітер куйовдив чорні вуса осавула, ворушив кінчик оселедця, що був закручений за вухо.

Шапка-бирка (а його ховали за козацьким звичаєм у шапці) полум'яніла червоним шликом.

Доки Соломія, стоячи на колінах, надивлялася на чоловіка та щось поправляла в домовині, Тарас, орудуючи сокирою, перерубав навпіл дубовий дишель від воза на дві нерівні частини, меншу прибив упоперек до більшої і вийшов ніби хрест.

Козак від'їжджає

Дівчинонька плаче:

«Куди їдеш, козаче?

Козаче-соболю,

Візьми мене із собою,

На вкраїну далеку».

Похитуючись з боку на бік, співала Соломія, наче голосила, а Оксана за нею тихо виводила, проводжаючи піснею батька в інший світ:

«Дівчинонько мила,

Що ж будеш робити

На вкраїні далекій?»

А Соломія відповідала:

«Буду хусти прати,