Розділ «Ордер на любов Роман»

Однієї ночі, темної і вітряної, коли раз по раз зривався дощ та шумів-гудів вітровій, утікачі вклавшися спати на возі, понакривалися кобеняками та й поснули. Щоправда, Савка якийсь час ще боровся зі спокусою заснути. Накинувши щось собі на плечі від мжички, горблячись, сидів на возі і смалив люльку чи не до третіх півнів, а тоді й він сидячи, необачно заковиз, зморений довгим днем та його пригодами. Тихо шелестів мрячливий дощик, сіючись як через дрібне сито, то затихаючи, то знову пускаючись, у тумані ночі ледь проступали мокрі коні, що паслися неподалік і, пирхаючи, струшували з себе вологу. А тоді й вони, попритулявшись один до одного мокрими боками, задрімали в дощовій млі…

Мжичка не затихала, верховіттям шуміли дерева, край був глухий, безлюдний, ну що б, здавалося, там може загрожувати нашим героям?

Савка, звісивши ноги з воза вже хропів, опустивши голову на груди, а в люльці, що її він затис зубами, вже було повно води. І коли він підхропував, якось судорожно втягуючи в себе повітря і потім різко видихуючи його, вода в люльці булькала.

За якимось там разом осавул потягнув у себе через цибух воду з люльки, а вона, настояна на тютюнові, була гірко-пекучою – від тієї гіркоти, що обпекла йому рота, осавул і проснувся. Лупнув, закашлявся, тіпнув головою, проганяючи сон-дрімоту, вилив з люльки воду, виплюнув гірко-пекучу слину і потягнувся було до кисета, що висів у нього на поясі разом з кресалом та губкою, як загледів в дощовій мжичці якісь розпливчасті, підозрілі тіні біля коней. Не встиг він і обдумати побачене, як тіні – от вже меткі! – опинилися на конях, певно познімавши з них пута.

Скинувши з пліч мокрий важкий кобеняк, осавул підхопився на возі на весь свій зріст і крикнув, як гримнув:

– Ей, ей?! Башибузуки, не руште коней, бо вони не ваші!

У відповідь бабахнув постріл. Савка ще встиг загледіти у мжичці спалах, а вже потім відчув удар у груди, що скинув його з воза…

Він упав навзнак, не випускаючи із зубів люльки, яка знову почала наповнюватися водою. І коли він падав з воза навзнак, десь далеко-далеко в ту мить наче хтось заспівав – вільно заспівав і легко: «Мені з жінкою не водитись, а тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться…»

Якусь мить Савка, слухаючи пісню, що раптом вільно й розкуто забриніла в його душі, подивувався, що й справді так: із жінкою ще треба возитися, а тютюн та люлька козакові в дорозі завжди знадобиться… Тим більше йому, перед далекою дорогою… А в яку далеку дорогу він зібрався, Савка й не встиг подумати, бо світ чомусь почав меркнути й згасати, а вода в люльці була такою гіркою-гіркою, аж пекучою… І та гіркота стала останньою гіркотою осавула Савки Пишногубого, що її він спізнав у своєму житті…

Уже був пізній ранок, як сімейство ховало Савку Пишногубого, осавула з Кальміуської паланки Війська Запорозького низового…

Сіре громаддя хмар почало поволі танути, розходитись, розпливатися за вранішнім вітром, нарешті виглянуло запізніле того ранку сонце і все навколо – трава, дерева і увесь світ Божий, наче вмитий і оновлений, заіскрився, засяяв у його промінні. Здавалося, що все найгірше вже лишилося позаду, а попереду буде тільки добре і щасне.

Але то тільки так здавалося, до добра у світі ще було ой як далеко і не кожному судитиметься до нього дійти.

На возі серед інструментів, завбачливо прихоплених Савкою, Тарас знайшов заступ, добре господарем нагострений. Працюючи без передиху до обіду, Тарас викопав на галяві під дубом, з якого сипалися жолуді, яму глибиною у свій зріст і потім заходився збивати домовину з дощок, що їх повіддирав від тепер уже їм не потрібного воза – коней убивці таки забрали, поскакавши на них після пострілу в дощову пітьму ночі. Домовина вийшла дещо неоковирною і кострубатою, схожою на продовгуватий ящик – видно було, що зроблена невмілими руками, але все ж це було краще, аніж ховати небіжчика, замотаним в кобеняк. До того Тарас ще ніколи у своєму житті не робив домовин і, впоравшись з роботою, сказав, щоб йому більше ніколи цього не довелося робити!

Тим часом жінки назбирали дубового листя, нарвали трави та вимостили дно в домовині, щоби Савці було м'якіше лежати, а під голови щось поклали з одягу – замість подушки.

І було сонячно й тихо у світі білому, наче аж якось благословенно й умиротворено після нічної та ранкової негоди, тільки безлюддя та безгоміння того глухого закутка, у якому вони опинилися, краяли душу й навівали безнадію та смуток: куди ж тепер іти? Де шукати прихистку, у яких краях? Та й чи знайдеться він для вигнаних з рідного краю? Але спершу треба було поховати небіжчика, віддати його тіло землі, а тоді вже й вирушати у світ широкий та шукати в ньому собі місце.

Оксана безгучно плакала біля тіла батька – осавул наче знічев'я лежав на зеленій траві, витягнувшись у весь свій великий зріст і здавалося, що ось-ось він потягнеться, встане і скаже: «Але ж і залежавсь я!.. Так ще ніколи вранці довго не вилежувався, пора вставати та й коло діла нашого козацького заходжуватися…» Притискувала до себе сина, який злякано доскіпувався, чому це дід Савка лежить у траві і не встає, і чому це тато робить ящик та хоче в ньому заховати діда в землі – зі смертю він вперше зустрівся у своєму маленькому житті.

Соломія відчувала себе сиротою неприкаяною – за ніч жінка виплакала всі сльози – тільки стогнала крізь стиснені зуби.

– Прощайтесь, – стомлено сказав Тарас, як уже переніс небіжчика в ящик-домовину і склав йому пожовтілі руки на грудях. – Уже пізня днина, а перед нами ще довга-довга дорога, не знаю, коли вона й скінчиться… Якщо взагалі скінчиться…

– Яка… дорога? Куди… дорога? – питалася Соломія, вже і не сподіваючись на відповідь. – Життя моє скінчилося разом із Савчиним життям, то куди я маю тепер іти? Куди наша дорога веде?

– Звідки я знаю, – зітхнув Тарас. – Куди-небудь, аби вперед.