Розділ «Ордер на любов Роман»

І завтра-позавтра співатимуть.

І доти співатимуть, поки воля з неволею битиметься, а вона битиметься вічно, покіль рід людський існуватиме на планеті Земля, поки одні нащадки праотців Адама та Єви називатимуть себе козаками, а інші – панами, яким перші, як мужики панщинні мають належати чи не по державному праву (хоч по Божому вони й вільні); покіль одні матимуть панщизну робити, а інші над ними панувати.

Частина десята

Казочка про пана Коцького

Як і водиться, зустрівшись після довгої розлуки, прогомоніли чи не досвіту. І на хвильку не прилягли в першу ніч, як вони нарешті зібралися усі разом – Тарас розповідав і розповідав про свої поневіряння в Росії у війську Пугачова на річках: Яїк, Кама, Волга, а потім і на Дону, слухав розповіді Савки чи Оксани з Соломією про те, що лучилося вдома за час його відсутності – так і ніч збігла.

Спохопилися, як уже почало світати і в Слободі голосисто заспівали треті півні. Пора вставати (селяни завжди вставали з третіми півнями), а вони ще й не лягали. Але вже час було заходжуватися коло звичної праці.

– Дав Бог день, дасть і свій захист, – казав осавул, збираючись на бекет, перевірити, як ніч минула в бекетових, усе ж таки пограниччя.

Соломія – уже піднімалась челядь, – заходжувалася, як вона казала, вертітися по господі. Тарас з Оксаною зібралися сходити до Кальміусу, побути нарешті удвох і там зустріти схід сонця (маленький Омелечко солодко спав і посміхався уві сні), як ось тут і сталося.

Ні світ ні зоря, невідь звідки взявшись, Кальміуську Слободу несподівано оточив ескадрон гусар на баских ситих конях. У ті дні російські війська, які поверталися з турецького фронту, всюди захоплювали запорозькі паланки, слободи, зимівники, розорюючи насельників, розганяючи козаків, ліквідовуючи їхні сторожові бекети та прикордонні застави й роз'їзні команди.

І ось свавілля російських військ докотилося й до східного прикордоння Січі, до Кальміуської паланки – Бог не помилував.

Захопленням слободи керував штаб-офіцер, а поруч з ним сидів на коні не хто інший, як підосавул Вихрест. Він і привів гусар у слободу, тож першим з його намови було оточено хутір Савки Пишногубого. Заодно він видав царському війську Тараса Кожум'яку – «показав на нього, яко на бунтівника, вора і ізменніка», який воював у «шайке Пугачова».

Штаб-офіцер велів негайно схопити «мятежника-пугачовца» і, взявши його під караул, заперти онаго до льоху, що й було негайно виконано, а Вихрест, задоволений як ніколи, погнав коня до Савки, наперед потішаючись та смакуючи свою побіду.

– Ну, здоров був, осавуле, – похльоскуючи себе нагаєм по халяві чобота, з'явився він у дворі. – Не ждав, Савко?

– Лайно ніхто не жде, воно саме завжди припливає, – відповів той.

– Да-арма-а, – мружився Вихрест, – кепкуєш. Я товстошкірий. А ось ти повертишся переді мною. Довго я перед тобою гнувся та служив тобі, будучи в тебе на побігеньках, тож тепер ти мені послужиш і побігаєш переді мною на побігеньках… Чого пику вернеш? Не до смаку те, що я кажу?

– Разом із твоєю пикою!

– Овва! Мені теж не подобалось тобі служити, але служив. Послужиш і ти – не злиняєш. Бо таке времня настало. Сила тепер на моєму боці! Я відтепер у слободі отаман. Так, так, і для козаків, і для посполитих, і для тебе, осавуле! Як скажу, такечки тепер і буде.

– Ні, буде так, як тобі накажуть твої нові хазяї!

– Але все дно ти будеш переді мною вертітися, Савко!

– А ти – перед гусарами!