Розділ «Ордер на любов Роман»

– Звалася! Нема вже її більше. Провинилася і станиця, її веліли перейменувати в Потьомкінську і переселити на другий берег Дону. А місце, де вона до того була, переорали та посіяли там чортополох – аби все бур'янами заросло та за водою загуло!

– Доборолися, – хапався за голову осавул. – Ще одна така боротьба і нам вже й жити буде ніде! А все чого? Бо царя свого забагли.

…Середнього зросту, ледь смаглявий. Стрижений під макітру, в кружок. Злегка продовгувате, розумне обличчя, обличчя на позір не простолюдина, а досить таки метикованого. Напівокругла борода (на інших зображеннях вона буває і клинцем), на ньому білий кожух, під яким видніється шовковий малиновий півкаптан.

Погляд – замислено-зосереджений, звернений не то в себе, не то у вічність. І в той же час погляд, як вдивитися в його обличчя, – пронизує твою душу – пронизує навіть через століття.

По колу старовинна вітіювата в'язь:

«Жалую всіх вольностію и свободою и вечно козаками».

Руки його закуті в залізо, але все одно права рука трохи вище, вона вперто здіймається вгору, бодай і на ту відстань, на яку їй дозволяє піднятися ланцюг.

Під портретом у рамці випалений напис:

«Дядько Омелько Пугач прийшов дати нам волю».

Підписано не Ємельян Пугачов, як насправді, на його батьківщині (якщо вона в нього була), не офіційно, а по-українському: Омелько Пугач. Недарма ж донець іноді називав себе черкасом і, навіть, малоросіянцем, ще й добре володів батьківською мовою.

Це їхній Пугач, знаний їм як дядько Омелько, весільний батько роду їхнього зачинателя січовика Тараса Кожум'яки. Був він насправді таким чи це витвір козацької фантазії, але в роду Кожум'яків довго-довго, чи не сторіччя зберігався – мені розповідали, – і передавався нащадкам саме такий Пугачов – в образі дядька Омелька; він передавався як символ втраченої волі і водночас як заклик до волі. До тієї волі, за яку і досі ми так чи інакше боремося – це вічна боротьба і кожне нове покоління її по-своєму продовжує і кінця тій боротьбі не видно, адже ніколи не згасне людська мрія про волю і кращу долю – аби ще й бути усім козаками!

Сьогодні Пугачов мовби вже й не герой, хоч донедавна його іменем називали навіть колгоспи – в обов'язковому порядку. Донедавна він ще був героєм, а сьогодні… сьогодні його дехто вже трактує як… авантюриста.

Омелян Іванович Пугачов, керівник найбільшого у XVIII столітті селянсько-козацького повстання в Росії, який вбачав кінцеву мету свого виступу у створенні селянсько-козацької держави на чолі зі справедливим «мужицьким царем», він не потрапив вже до книги «100 ВЕЛИКИХ ГЕРОЕВ» (Москва, «Вече», 2005), де йому, здавалося б, мало знайтися «законне» місце, як знайшлися там сторінки, наприклад, для гунського завойовника Аттіли (чи й не народний герой!), прозваного християнами «Бичем Божим», чи, скажімо, для московського злодіяки і грабіжника, взагалі – зарізяки з великої дороги Ваньки Каїна, не кажучи вже про численних піратів (теж мені – народні герої!), які закінчили свої дні у зашморгах на реях, також знайшлося місце для нікому невідомого Чаки, зулуського вождя Чорної Африки. Але Пугачов – не удостоївся. Уже не удостоївся. Через триста з гаком літ. То, може, й не був він ніколи народним проводирем і борцем? А був тим, ким його нині й титулує Москва – авантюристом?

Адже місце йому знайшлося в однотипній книзі тільки зі знаком мінус – «100 ВЕЛИКИХ АВАНТЮРИСТОВ» (Москва, «Вече», 2003). То хто він, Омелько Пугач, Омелян Пугачов – герой чи справді авантюрист, прозваний Катериною II «жахом XVIII століття», чия біографія вклалася у якихось три рядки: «Самозванець, під ім'ям імператора Петра III підняв повстання яїцьких козаків у серпні 1773 року. У вересні 1774 року виданий владі. Страчений у Москві на Болотній площі».

Авантюристом був, приміром Степан (Стефан) Малий, який, до речі, теж діяв під ім'ям Петра III і навіть був проголошений – в іпостасі руського царя – государем Чорногорії. Йому вдалося встановити ділове співробітництво з російською владою і фактично він буде визнаний правителем все тієї ж Чорногорії. За іронією долі самозванець Степан Малий – «Петро III» – вестиме переговори з цього приводу з російським адміралом Орловим, тим самим, який убив справжнього Петра III. Через шість років йому, на той час уже покаліченому і сліпому (заряд пороху вибухнув рядом з ним) грек Станко Клаомунья, взятий Степаном на службу і підкуплений скадарським пашою, вночі переріже горло. За імператора Петра III видавав себе й албанський авантюрист Стефан Занович, який у 1775 році, потрапивши до в'язниці, вип'є отруту, аби уникнути тортур і жахної страти.

У 1863 році в журналі «Зритель общественной жизни, литературы и спорта» № 7 було надруковано історично-документальну повістину Гр. Квітки-Основ'яненко про те, як у Куп'янську, що на Харківщині, в грудні 1765 року «беглый пьяница брянского полка солдат Петр Чернышев» видавав себе за царя Петра III і як він згідно указу Катерини від «генваря 3 дня 1766 г.» чинив «дерзостное им разглашение, яко возмутитель общего покоя и тишины», за що й повеліла цариця самозванця «наказать в том месте, где он изначальное разглашение чинить отважился публично кнутом и поселить в Нерченск, в работу вечно, а как он человек предерзостного состояния и наперед сего преступление изобличен был в воровствах и в побеге из службы, то его держать там сковано и во время праздное от работы содержать под караулом».

Чи Тимофій Анкудінов, який видавав себе за Івана Васильовича, сина царя Василя Шуйського і був четвертований у Москві; чи світові відомий Лжедмитрій І (Гришка Отреп'єв), який видавав себе за сина царя Івана IV Димитрія; – нема їм ліку, авантюристам справжнім!

Що ж до Пугачова Омеляна Івановича, то його в Європі чомусь сприймали за маркіза.

Це він, Вольтер (справжнє прізвище Марі Франсуа Аруе) в одному з листів до російської імператриці Катерини II (вони якийсь час листувалися, допоки імператриця видавала себе за «просвещенную») запитає про «маркіза Пугачова» (як, мовляв, закінчився бунт і яка доля його вождя – знаменитий французький письменник чомусь сприймав керівника селянської війни в Росії за дворянина).

Коронована адресатка відповість (29 грудня 1774 року) Вольтеру не без роздратування і з неприкритою зневагою та брехнею, намагаючись хоч нею будь-що принизити «маркіза», який декого цікавив тоді в Європі: