Розділ «Ордер на любов Роман»

– Як побачив на березі жінку з дитиною, так і відчув: вона. Оксана з сином. Мене з походу виглядають… І подумав: як добре з походу додому повертатися, коли вдома тебе чекає дружинонька з сином.

Козаків було семеро – усе, що лишилося від колишньої сотні охотників допомогти Омельку Пугачу вибороти волю. Ледь переправившись через Кальміус, попадали вони з коней і довго німо лежали, розкидавши руки, наче обіймаючи рідну землю, усе ще не вірячи, що люті пригоди, які чигали їх на кожному кроці на Яїку, на Поволжі, на Дону, вже минули, і вони нарешті вдома. Семеро щасливців із сотні добровольців, і під копитами їхніх коней, під їхніми ногами й була земля.

Так тоді вірилось – що рідна.

Але швидко виявиться, що хоч під їхніми ногами й була рідна земля, але їхньою вона вже не була і їм, січовикам, уже не належала. Вони повернулися додому, де вже розпоряджалися чужі, повернулися до того дому, що будучи їхнім, їм уже не належав.

Дізнавшись, що вже немає Запорозької Січі (і в найлихішому сні таке не могло приснитися!), славного Кошу, товариства-лицарства, Тарас у розпачі вигукнув:

– Краще б я не повертався! Краще б я оглух і осліп, аби не бачити такої наруги, не чути про неї. Краще б мене поцілила ворожа куля і зотлів би я десь за Волгою у степах, аніж повернувшись додому, про таке дізнатися!..

Тільки радість зустрічі з дружиною та сином Омельком, непосидючим жвавеньким хлопчиком, вельми на нього схожим, якого він тоді вперше побачив («А покажись-но сину, яким козаком ти вже виріс?!»), про зустріч з якими він стільки перемріяв у чужій сторонці, зменшила гіркоту його й затеплила серце жагою до життя. І все ж, ні-ні, та й журився, згадуючи полеглих товаришів:

– Вони щасливіші за мене. Пішли в землю, не відаючи, що Січі нашої славної вже немає… А я звідав цю лиху вістку – за які гріхи мені таке випало терпіти?.. (Жоден ворог не міг Січ за віки подолати, а москалі за один день знищили. Чи вони такі дужі, чи ми такими негожими поставали і спали, спали, покіль і волю свою проспали!)

– Бо подалися в чужі краї комусь волю здобувати, й колобродили там, головами накладали, а тим часом ворог і подолав нашу Січ.

– Годі тобі, Савко, – благала Соломія, адже шкода їй було обох – і чоловіка, і зятя, як і того життя, що вже було так підступно понищене. – Що сталося, те сталося… Минулому нема вороття, а нам треба думати, як далі жити.

– Як вражий москаль вирішить, так тепер і буде, – махнув рукою Савка. – Тепер ми на своїй, але не нашій землі, яку в нас відібрали і волю – скільки не гукай – не повернеш. Про-оспали!.. Хитрий москаль нас приспав, як трунком напоїв. Боролись, боролись і доборолися до краю.

Усю ніч в хаті Савки Пишногубого світилося вікно, що виходило до Кальміусу, і світла смуга од нього відбивалася в прибережній воді – Савка, Соломія та Оксана (Омелечко вже мирно собі спав, не відаючи, що народився він козаком, але місця йому на рідній землі вже немає), забувши про наїдки на столі, слухали невеселу розповідь Тараса про Пугачовщину.

Оксана питалася:

– То їхній, донський Ємельян Пугачов таки справді…

– …наш Омелько Пугач, хочеш запитати? Кажу ж тобі, – ВІН!!! їхній Ємельян Пугачов і наш дядько Омелько Пугач, мій весільний батько – один і той же чоловік… Царство небесне душі його невгамовній та щирій! Він хотів лишень добра і волі свому народу – за що й поплатився життям, його старшини, аби самим врятуватися і ціною зради купити собі живота, скрутили свого отамана, вождя народного й царським генералам тепленьким видали. Але їм теж не солодко довелося, кожен з іуд випив свою чашу до дна! Рідко кому, як от мені, вдалося врятуватися. Казали, що влада схопила двадцять тисяч пугачовців – одних страчено, інших у кайданах на довічну каторгу відправлено. Чи не у всіх селах на Поволжі поспоруджували «глаголи» та «колеса», повішені гойдалися під шибеницями не один день. А шибениці стояли по всіх людних місцях, особливо на перехрестях доріг. Пливли вони й на плотах вниз по Камі та Волзі, в їхніх зашморгах теж бовталися «мятежники»… У башкир та калмиків – а вони були чи не найзначнішою рушійною силою Пугача, – усе позабирали, а їх з родинами в неволю погнали. Яїцьке козаче військо обмежили у правах, ще й підпорядкували його Воєнній колегії, а саму річку Яїк наказано надалі йменувати річкою Уралом, щоби не нагадувала про повстання, а саме Яїцьке козацтво – в Уральське…

– Доборолися, – люто крутнув вуса осавул. – Було зле, а після боротьби за волю і кращу долю, ще лютіше стало. От і борись після цього за краще життя!

– Волзьких козаків переселили на Кавказ, – розказував далі Тарас, – а землі Війська Донського передали до Азовської губернії. На Дону тепер гражданське правительство, а не козацьке самоуправління, як до того було…

– Доборолись, доборолись, – бурмотів осавул.

– Пам'ятаєш, Оксано, як дядько Омелько згадував свою станицю, звідки він родом? Як вона, забув, називається?

– Зимовейська…