Розділ «Ордер на любов Роман»

Амінь!

І ніхто з козаків, з лицарства січового не виступив збройно проти супостатів на захист рідного краю і своєї волі, якою до того так дорожило лицарство. А втім, Катерину II – нищительку Січі й української волі, – таки було затавровано – в народних піснях-плачах:

Бодай наша (таки наша! Ось у чім лихо!)

Цариця та Катерина,

На світі не жила,

Що степ добрий, край веселий

Та й занапастила!

(Катерина II, уроджена Софія-Фредеріка-Августа, принцеса Ангальт-Цербська й російська імператриця благополучно після тих прокльонів проживе й процарствує – нищачи й далі Україну – ще 21 рік: доки не помре своєю смертю – на нічному горщику сидячи…)

На цьому й уривається документальна основа нашої повісті. Що було потім і як було, і як події подальші розвивалися – відомо лише із сімейних передань нинішніх Кожум'яків, які мешкають у Харкові – нащадків Тараса й Оксани з Кальміуської Слободи, тих вже далеких од нас часів і, зокрема, про події 1772—1775 років, що відшуміли на березі Золотої Річки.

За тими переказами, живими й нині, Тарас таки повернувся з Поволжя (усе відбулося, як і наворожила Оксані баба Пріська Найменшенька), де він у складі запорозького загону під орудою похідного полковника Василя Журби брав участь у війні Пугачова з царськими військами. Повернувся до Слободи пізно восени 1775 року, коли вже й надії на його повернення не було, повернувся, коли на південь відлітали журавлі, а ранки над Кальміусом ставали вже прохолодними і в хижої риби, яка ожила після літньої спекоти й відчула потяг до їжі, розпочався жор – на плесах то там, то там чувся плескіт, то окуні, судаки чи жерехи ганялися за здобиччю – сріблястими плітками.

Уранішні тумани, що довго не танули над річкою, були вже колючими й Оксана мерзлякувато поводила плечима, коли виходила на берег Золотої Річки.

А виходила вона тоді майже щодня. З ранку – неодмінно. Часто простоювала на кручі й до обіду, доти, поки не приходила Соломія з онуком її забирати. Тільки крик Омелечка: «Мамо, мамусенько, це ми… А ти чого додому не йдеш?» повертали її до дійсності. Жінка отямлювалася, наче від сну пробуджувалася, тулила сина до себе.

– Татка нашого виглядаю, синочку. Ось-ось він має з'явитися на тім боці.

– А де він наш… татко?

– Там, – махала рукою мати на протилежний берег. – Уже їде. Найменшенька мені наворожила: ось-ось, каже, він має з'явитися – чує моє серце. Виглядай свого судженого… Я й виглядаю…

– На коні? – радів Омелечко. – Тато й мене покатає на коні, еге?

– Покатає, сину. Тільки приїде, так і покатає…

В один з таких ранків, як і врочила баба Пріська, на тім боці раптом вигулькнув гурт вершників і почав спускатися до броду…

– Він… Тарас, – одним духом вигукнула Оксана, коли ще й облич вершників не видно було. – Першим до броду спускається… Ото він…

І тут передній вершник наче стрепенувся і завзято замахав руками над головою і загарцював конем на березі. Потім Тарас розказуватиме: