Розділ «Ордер на любов Роман»

– Що – бабусечко?

– Чи ж дивилися на зірки, ворожили?

– І дивилася, і ворожила…

– І що зірки небесні вам про Тарасика мого сказали?

– А те кажуть, дитино моя, що маєш ти радуватись – живий твій Тарас, живісінький.

– Ой, бабусечко, бабулечко, – Оксана цмокнула стару в щічку зморшкувату. – Чи ж правда?

– Що зірки мені сказали, те й тобі кажу, а правда чи ні – клястися не буду. Нема у землі твого милого і це вже найкраща вість. Нема його в землі, як мені показали зірки, значить він у цьому світі. Хоча й переніс таке, що не доведи Господи іншому таке пережити! Але зірки мені показали, а я тобі передаю – живий він. І воронець під ним, коник вірний і прудконогий вороної масті. На ньому він і додому повернеться, обминувши всі пастки, що на нього чигають. Так що – чекай! Не сьогодні повернеться, і не завтра-позавтра, і не швидко повернеться, у забарі великій він, але зустрінеш його – живого й здорового. Будуть у вас ще попереду трапунки, пригоди лихії, всьо буде. Та це потім, як він повернеться. Воронець його вже додому несе, тільки далеко він перебуває, у неблизькому світі не наших людей. Покіль дістанеться Кальміусу – стомишся й посивієш у чеканні. Зате ж і зустріч яка буде радісна! Ще скажу: щаслива ти. Що чоловік твій з такої халепи смертної вирветься з живою душею. Тож не нарікай на долю свою, Боженьку нашого не гніви, а покірно чекай. В інших ще й гірше, а твій з-за того берега Кальміусу вигулькне на свому воронці. Потім мене згадуючи, казатимеш: а баба Пріська, котора Найменшенька, не збрехала – повернувся мій миленький… А я ж і не брешу. Що мені зірки кажуть, те і я кажу. Тобі, к приміру, вість добру пророчать і я тобі добру вість пророчу – така я ворожея. Тільки мені ніхто нічого не пророчить. Діждатися б смертоньки та своїх на тім світі зустріти. Ох і багато там моїх – аж ціле сімейство! Чи й нарадуюсь зустрічі.

Прибігла Оксана додому, збуджена, сама не своя. Ще з порогу як закричить, аж батько (а він сидів на лаві біля відчиненого вікна) підскочив і люльку з рота випустив.

– Повернеться!!! Тарас з походу повернеться! Живий і здоровий. Таке зірки Найменшенькій сказали, а вона мені переказала. Треба чекати й чекати! Не скоро, але принесе його воронець додомоньку.

Батько з мачухою пораділи, тільки малий Омелечко, притьмом проснувшись од материного крику і собі закричав-заревів з торопу й переляку, чим дуже насмішив сімейство…

А коли вже Омелечка заспокоїли, Савка люльку свою докурив та й ляснув себе по боках, як то робив коли на нього гожий настрій надходив:

– Соломіє, Оксано, – крикнув. – А чого ж це ви сидите, га? Наче привезені. Така вістка, а ви… Хутчій стола накривайте та й засядемо біля чари…

– Який стіл, яка чара, як уже за північ буде, – здивувалася Соломія. – Хіба ранку не дочекаєшся та доброї днини.

– А не дочекаюся. Така вістка, що треба хутчій стіл накривати, щоб за добру дорогу Тараса додому випити. Чи ви не хочете йому доброї дороги побажати, га? – останній аргумент блискавично подіяв, і жінки кинулися накривати опівночі стіл.

– Як сказала баба Пріська, що повернеться Тарас, дак і повернеться, вона ворожея правдива і ніколи слів на вітер не кидає. Але ж і нам треба добру дорогу Тарасові змочити оковитою. Тягніть сюди бутельок з льоху та й почнем. Щоби коник його вороненький в дорозі не спотикався, щоби шабля ворожа обминула його голову, щоби кулі мушкетні мимо грудей його пролетіли – ось за це, моє сімейство, і вип'ємо! Та ще і ще попросимо в Бога щасливого завершення Тарасової мандрівки – чи не так я кажу?

– Так, так, – охоче підтвердило сімейство. – Щоб і коник Тарасів у дорозі не пристав, щоб і шаблі та кулі його обминали і щоби живим та здоровим він додомоньку дістався…

Але ж недарма старі люди кажуть: радість не горе, довго не буває. Порадів, порадів та й минулося, а горе швидко не минає. Та й потім: прийшла пора веселощів – чекай печалі, бо все у цьому світі одне за одним чередою ходить, радість за печаллю, печаль за радістю й одне одного – хочемо ми того чи не хочемо – змінює: печаль змінює радість, радість – печаль.

Ось і в Савки Пишногубого так вийшло: не встигли й порадіти, що Тарас живий і додому на вороному коні повернеться, не встигли й відзначити цю вістку, як навзамін їй посунули непереливки та негаразди.

Почали з Січі та з паланок запорозьких надходити такі вісті, що спершу їм і вірити не хотілося. Та і як повіриш тим поголоскам, що передвіщали швидкий кінець Війська Запорозького, а з ним і козацької вольності. Чи не двоє століть буяла Січ і здавалося, що кінця віку їй ніколи не буде, бо ж не було у світі такого ворога, який би її подолав. Аж ні. Знайшовся. Свій ворог. А давно сказано: від хатнього ворога не вбережешся, бо свій злодій лихіший за чужого та й на свого управи немає.

А втім, загроза не одне десятиліття вже нависала над лицарством півдня України, оточувала його щораз щільніше й, ближче та ближче підбираючись до серця Січі різними «лініями», нарешті визріла, налилася чорною силою і перейшла в наступ.