Розділ «Ордер на любов Роман»

Батько ні-ні, але ще бурчав:

– Гарний Тарас, нічого сказати! Кинув жінку з сином, а сам… Край світу завіявся, в чужі краї поперся невідь чого і невідь за чим. Так ніби йому місця вдома не було. Чи, може, на Дону кращу вже собі назнав?

– Савко, не мели дурниць! – обурювалась Соломія. – Пожалій дочку, їй і без твого бурчання не мед. А Тарас такий, який є, і тут ні додати, ні відняти. То тобі, мій любий чоловіченьку, життя вже крила твої молодечі обламало, господарством обріс, статками, у шляхту забаг вибитись, а в Тараса інше на мислі і в душі. Та й крила в нього для лету високого ще придатні. Та й не на старості в похід лаштуватися. Покіль молодий, покіль кров у ньому грає, покіль зі справедливістю він не розлучився – хай воює! За волю і кращу долю. Мо' що і вдасться їм вибороти. Не вік же панів носити на шиях своїх, на раменах…

Швидко чи ні, а рік і збіг – як за водою Кальміусу поплив. Осінь змінилася зимою, зима весною, весна літом, знову надійшла осінь.

Маленькому Омелечку виповнилося півтора рочки, вже прудко бігав, тільки холошами штаненят лопотів. Та все лепече: мамо, тату…

А тата як не було, так і не було.

І ні вісток більше про нього та про вкраїнських козаків, які разом з Пугачем за волю боролися, ні чуток… А межи людьми таке говорили, таке пасталакали!.. Що, мовляв, Омелько Пугач, він же Пугачов і ніякий не цар Петро III, а всього лише самозванець, за яким давно плаха чекає; інші ж навпаки, запевняли, що він справжній-щонайсправжнісінький російський цар Петро III і що кріпко він б'ється з військами своєї невірної жони-зрадливиці, яка підступно захопила в нього ту владу, що її вручив йому Господь, саме Провидіння Боже, що ось-ось Петро III здобуде козакам і мужикам обіцяну волю і кращу долю…

Повернувшись на початку осені 1772 року з України на Дон, Омелько Пугач – вдома – Ємельян Пугачов – спершу подався на Поволжя, де вже тоді спробував було підняти повстання, але був схоплений і запроторений до казанської в'язниці. Його ще всерйоз не сприймали, тож і не препильно берегли, як звичайнісінького розбійника з великої дороги. Омелько в серпні 1773 року тікає з Казані на річку Яїк, де й поселяється потаємно. Там уперше він зізнається: «Я-де вить не купец, а государь Петро Федорович». Яїцькі козаки йому повірили – чи вдали, що повірили, швидше друге, – і він, відчувши за собою силу, заходився готувати нове повстання. І поповзли серед тамтешнього люду чутки, що буцімто російський цар-государ переховується в яїцьких козаків. Вістка та пожежею спалахнувши, нестримним, всепожираючим валом покотилася неспокійним півднем Росії, де досить було лише іскри… Повірили почутому козаки і на Волзі, і на Дону, на Тереку і в Закавказзі. У ті роки всі чекали проводиря, ватага і вождя-сміливця, який ризикне і поведе їх на смертний бій за волю і кращу долю. І він з'явився. Ще й у личині царя, свого, мужицького, і за ним піднявшись, теж валом бушуючим, що все змітає на своєму шляху, понеслися, і спину, здавалося, тому валу, тій огненній навалі, ніколи не буде. Аж до побіди, до котрої, думалось, вже можна й рукою дотягнутися. Мати свого царя і не здобути волю? І повсюдно залунало: на Москву! На Петербург! На Расею-матушку! Маємо допомогти цареві Петрові посісти законний престол, а ту курву, що в Петербурзі, повісити вниз головою – разом з її дворянами. І воля, справжня, мужицька воля нарешті прийде на Русь.

А Пугачов тим часом обіцяв створити, як поверне собі престол, «козацьке царство», у якому яїцькі козаки будуть підняті до першого достоїнства, себто постають новітніми дворянами. «Бути вічно козаками» обіцяв новий цар і селянам, які пристали до нього, повіривши, що він позбавить їх кріпосного гніту. В жовтні 1773 року Пугачов розпочав штурм Оренбурга, а його «полковники» – Зарубін-Чіка, Грязнов, Бєлобородов, Салават Юлаєв та інші взяли в облогу Уфу, Челябінськ та інші менші містечка. І хоч тоді вони потерпіли поразку, але по весні наступного року самозванець з новим військом вирушив на Казань, захоплюючи по дорозі заводи й фортеці та невеликі міста, але після Казані поверне не на Москву, як погрожував, а на південь, захопить Пензу й Саратов, де роздаватиме населенню сіль і мідні гроші. У захоплених містах він безжалісно знищуватиме дворян, їхніх жінок і дітей, дрібних чиновників, купців, священників, простих солдат та мирних мешканців, усіх тих, хто відмовлятиметься визнати його всеросійським імператором.

Чорний народ був за Ємельку Пугачова, за «імператора Петра III». До нього разом з яїцькими козаками приєднається і робітній люд із заводів, доведений до відчаю, а також селяни, що були приписані до уральських заводів, різні народності Поволжя і Приуралля – татари, башкири, казахи, удмурти, марійці, чуваші, мордва, калмики та інші.

У своїх маніфестах, що їх неписьменному вождю повсталих складав його «секретар» Перфільєв, Пугачов від імені «імператора Петра III» обіцятиме «вічну вольність», усім амністію за минулі бунти і прощення за всі раніше содіяні вчинки, а яїцьким козакам право користуватися на свій розсуд річкою Яїком з усіма землями, угіддями, соляними промислами, рибною ловлею – від верхів'я до гирла, а всім разом – «вічну вольність». Але попри все і деякі успіхи, військо його залишалося все ще погано озброєним, ненавченим і некерованим тлумом, під Оренбургом він буде вщент розбитий урядовими військами, а сам «імператор Петро III» своїми соратниками підступно схоплений і виданий владі – із сподіванкою, що імператриця зарахує їм голову Пугачова і помилує їхні голови. Проте «полковники» Пугачова будуть знищені, за винятком хіба що українця, запорозького осавула Василя Журби. Останньому таки вдасться після розгрому Пугачова повернутися з Поволжя, силою зброї пробивши собі дорогу на Лівобережну Україну, де він – та ще на Слобожанщині – збиратиме нові повстанські загони і діятиме, все ще вірячи, що Пугачову й цього разу вдасться вирватися на волю, як до того вдавалося не раз, і боротьба спалахне з новою силою…

Але – не вдалося. Скільки вірьовка не в'ється, а кінець їй все одно знайдеться. Знайшовся він і Ємельці Пугачову, донському козакові, який за мужність отримав чин хорунжого, лагідно званому на Золотій Річці Омельком Пугачем. Добрим дядечком Омельком, весільним батьком її Тараса, він назавжди закарбується в пам'яті Оксани Кожум'яки. Хіба що батько трохи псуватиме їй згадку про донця, коли бурчатиме (правда, лише під кепський настрій чи будучи в ту мить роздратованим):

– Дядько Омелько?.. Який він дядечко? Може, дідько – то інша річ! А загалом, донський харцизяка! Лотр він, а не цар… ха-ха… Петро Третій! Та я перший цього «царя» в льох запирав, як він у слободі з'явився… Жаль, що Тарас його тоді звільнив… Царська величність. Ха! Він такий же цар, як я, к приміру, кошовий отаман Війська Запорозького!.. Хоча… Кошовим отаманом я ще можу стати – чим чорт не жартує, а ось він царем – аніколи! І близько царем його не пахло й не смерділо! Башибузук він! Галабурдник! Сибіряка! Головоріз-зарізяка! Здобичник! Горлодер! Харцизяка! Істинний харцизяка! Скільки людей з-за нього, пройдисвіта, постраждало і ще постраждає!

По-своєму він, звичайно ж, був правий, хоча вигукував так – це Оксана відчувала, – незлобиво. Радше для форсу. Такий собі фортель з його боку, вибрик від повноти життя! Що він, мовляв, не такий як інші, обережніший і розсудливий, і на рожен ніколи не полізе. Він і тоді не вірив донському перебіжчику, коли той, перепливши Кальміус у Слободі заявився, ні тепер, коли він пів-Росії на дибу підняв…

Проте, – і це Оксана теж відчувала, бо добре батька знала, – дещо донцеві навіть заздрив: це ж треба, що затіяв той паливода! Уся імперія про нього заговорила! Вдатна він, мабуть, людина був – царство небесне душі його невгамовній, – коли на таке зважився. Слави превеликої наробив. Але як та синиця, котра обіцяла море запалити і всі наївні повірили небораці й збіглися дивитися на те видовисько – ось, мовляв, море буде горіти! Синичка підпалить його!

Тільки Омелькова витівка, на одміну од синичої, великою кров'ю закінчилася.

І чим більше батько бурчав при згадці імені Пугача, обзивав його башибузуком, тим більше Оксана вірила, що дядечко Омелько переможе. Імперське море кривди він таки підпалить!

Кажуть, що тьма-тьмуща народу за ним пішла. Одчайдухи з одчайдух, які вже більше не можуть гніт терпіти.

І пішла, і йде за ним.

З усіх усюд до нього люд пливом пливе – не може він не перемогти, не здобути обіцяної волі. А цар він насправді, чи донський все ж таки козак з діда-прадіда – чи не все, зрештою, одно. Головне, аби переміг.