Розділ «Ордер на любов Роман»

– Чого птаха боятися, бодай і пугача, дитино моя? Люди страшніші за найстрашнішого птаха чи звіра, а я вже і їх не боюся. Відбоялася за довгий вік. Теперечки ось сиджу та опрягу свою, ту, що з косою, виглядаю.

Щось забарилась моя смертонька, а я її виглядаючи, все живу та й живу – хоч і жити не хочеться. Та й потреби в тойму не маю.

Але що вдієш.

Коли ти людина, то й мусиш жити. Покіль Господь до себе, у Царство своє Небесне не погукає. А як погукає, то вже там і побачу своє сімейство – і діда, і сина, і невістку з онучками. Живу в передчутті скорої зустрічі з ними, з рідними своїми. Та й батько з матір'ю – я ж у них найменшенька – там, сестри і брати старші теж там. Ого-го скіко в мене буде зустрічей, як прийду в Царство Небесне!.. Та чого це все я та я, а ти мовчиш. Кажи, чого до старої прийшла ворожбитки. Хочеш аби я тобі по зірках поворожила?

– Хочу, воріженько бабусенько, – Оксана трохи заспокоїлась, слава Богу пугач у прибережжі нарешті затих, тільки вода десь шумить та жаби квакають, тож стало не так лячно. Ніби страхопудало з тебе зіскочило й лишило тебе в спокої.

– Нащо тобі, молодій, бабське ворожбитство?

– Скажи мені, бабусенько, на зірки небесні подивившись, де мій Тарас і що з ним? Як подався в минулому році за Кальміус в чужу сторононьку, буцімто до дядька Омелька, так звідтоді од нього ні слуху ні духу. Не знаю чи й живий він? А як живий, то чи повернеться додомоньку – несила мені його вже чекати-виглядати? Різне, і лихе теж, в голову лізе, спокою і сну мене позбавляє. Вроді я тепер і не заміжня, і не вдова, а хтозна і яка.

– А я так уже й не чекаю нікого, – зітхнула стара. – Відждала своє, відчекала, відвиглядала. Буде з мене. А поворожити… Чого ж. Можна й поворожити. Правда, кажуть, надвоє баба ворожить: або дощик буде, або сніг, а баба таки вгадає. Ох-ох-ох…

Крекчучи та спираючись на костур, якось звелася з призьби, скаржачись на свій «клятющий» поперек. Оксана й собі схопилася.

– А ти – сиди, – веліла Пріська. – Покіль я із зірками за твого судженого балакатиму, прищулься та й сиди на призьбі, як перепілка в житі. А що я тобі буду потім звіщати – втішне чи сумне, радісне чи печальне – то вже не май на мене, стару, гніву. Я кажу людям тіко те, що мені зірки кажуть. А скажуть вони сумне й печальне, так і кажу сумне й печальне, скажуть утішне, утішне і я перекажу. Моє, як той казав, діло маленьке.

Спираючись на костур, почовгла з двору, лишивши Оксану саму на призьбі… Пішла й за кілька кроків як розчинилася в пітьмі під зоряним блиском угорі, додавши звідкілясь, із нізвідки:

– Найясніші зорі над нашою річкою. Тож я на кручі постою та з ними й побесідую про твого Тараса. А ти вже приготуйся: або до доброго, або до лихого, якщо вже упрохала мене зорі турбувати.

Оксана стараючись не ворушитися сиділа на призьбі, справді як злякана куріпка в житі чи в степовій траві, коли над нею коршун, яструб чи й орел літають і з ляку намагалася аж вгрузнути в призьбу, щоби її менше було видно й повертала голову то в один бік, то в інший, бо все здавалося, що хтось до неї з пітьми підкрадається…

Та й двері в хатину були прочинені, чорніли проваллям і жінка боялася на них і глянути, бо все зі страху ввижалося, що хтось із темної хати крадеться до неї, крадеться… То на білій стіні якісь чорні тіні, наче крила невидимих літунів махали-шугали, то різна чортівня у бур'янах вовтузилась, зітхала, зубами скреготіла і щось собі під ніс бурмотіла-харамаркала… Такого страхів'я, як тоді, Оксана ще не відчувала – навіть у недовгому свому ногайському полоні. Жах-жахота її як спаралізувала. Які тільки потвори-почвари, які страшки їй тільки не ввижалися, страшнющі та страшелезні! Там і там вигулькувало страховиддя-жахота, химери-чудиська і жахно було так, що й подих перехоплювало. Але терпіла. Тремтіла осиковим листком і терпіла, тільки іноді з ляку-переляку міцно зажмурювалася, але з призьби, на якій їй велено було сидіти, не встала і дьору не дала. Іноді їй здавалося, як зиркала в бік недалекого Кальміусу, що бачить на кручі маленьку поставу Найменшенької, яка здіймає руки до зоряного неба і питає його про Тараса, і зірки їй щось там розказують-показують, а вони високо, їм усе видно і де зараз Тарас її, вони теж знають…

«Тільки б Тарасик був живий, – цокотіла зубами, – тільки б був живим і додому повернувся…»

Скільки вона так сиділа – не пам'ятає. Здається, що вік. Принаймні, цілу ніч, що виявилась довгою-довгою. А вже під ранок, як випала роса й комарі стихли і коники не сюрчали, потомившись від цілонічного тюрлюкання, як і вітерець перед ранком певно приліг відпочити, й очерети на річці не шушукалися, як невгамовно шушукає очерет, і жаби накумкавшись вгомонилися, набалакавшись по зав'язку на своїй незбагненній жаб'ячій мові, почулося якесь шамотіння, ніби ж бурмотіння старої людини, коли вона балакає сама з собою, потім щось зітхнуло раз-другий і перед нею з пітьми виринула Пріська Найменшенька.

– Ой, бабусенько, голубко, я вже так перестрашилася вас чекаючи! Думала помру зі страху-страхоти.

– Не спіши поперед батька в пекло, прийде твоя черга, тоді й помреш. А поки що – живи.

Стара, крекчучи та охкаючи, опустилась біля неї на призьбу, сперлася ручками на костур, зітхнула…

– Ой, бабусечко…