Розділ «Ордер на любов Роман»

Відколи себе пам'ятала, бабу Пріську в їхній Слободі інакше, як Найменшенькою й не називали. І ніхто із слобожан і не пам'ятав, яке ж у старої було справжнє прізвище (та й чи було воно?), усі звали її не інакше, як Найменшенька. І баба звикла до того прізвиська та вже й віку з ним доживала. А жила вона в Слободі сама, одна-однісінька – чоловіка свого (згадуючи, вона називала його просто дідом, бо ім'я на той час вже забула, десь воно щезло за туманом років: дід та й дід) поховала так давно, що й не пам'ятала в якім році («в гентім», казала. Та й щоб від того змінилося в її житті, якби вона раптом і згадала?), син-козак головою наклав у сутичці з ногайцями (ординська стріла навиліт пробила йому шию, цівкою вдарила кров, він упав коневі на гриву, а потім і з коня зсунувся. Після бою його знайшли в густій траві по коневі, який звісивши голову, стояв на однім місці біля мертвого вже господаря свого чи не всю ніч!); невістку людолови, які на Слободу тоді напали, з двома дітками в ясир-неволю погнали. Казали, що в Кафу, на невільницький ринок, де й розлучили її з донечками – їх окремо продали любителям малолітніх дівчаток, матір (вона ще молода була й нічого з себе) – окремо. Та й запав навіки за ними слід, як запав він за сотнями тисяч інших українців, проданих на протязі віків у рабство на Близький і такий неймовірно далекий Схід.

А ось Пріську смерть тоді обминула. Та й кому, якому людолову потрібна стара баба? Мороки з нею багато, а виторгу за старе руб'я – ані коп'я! Навіть удома її тримати і то вигоди немає – яка робітниця зі старої? Годуй тільки… Тож кочовик, як невістку з доньками хапали, турнув стару конем, вона зашкопиртавшись, полетіла сторчака. І затихла. На неї більше й уваги не звернули, а вона день і ніч пролежавши, очунялась – як уже Слобода догорала й вороння, полискуючи чорним оперенням крил, над трупами кружляло…

Звідтоді й живе – одна-однісінька, як відчахнута, але ще жива гілка їхнього громом розбитого сімейного древа.

– А що маю робити, як жити все дно треба – раз Господь життя дав, – казала вона, бувало, з філософським спокоєм приреченої.

І жила.

Слобода відбудувалася (чи уперше їй) і знову життя на порубіжжі увійшло у звичну свою колію, тільки старій ніхто не повернув ні сина-козака, ні невістки з двома онучечками…

Та й хто їй міг їх повернути – не вона перша сім'ю втратила, не вона остання. Світ такий жорстокий, бо диявол у ньому празнує свою побіду, от і зло все од нього!

Скільки їй уже виповнилося років – не пам'ятала. Може сто, а може, й більше віку. Коли хто питав – так, при нагоді, з інтересу – довго морщила маленького лобика і, зрештою, сухі ручки розводила безпомічно.

– Бог його святий знає, скіко мені літ-літечок – так що звиняйте, люди добрі. Скільки вже не маю – всі, знаття, мої. Давно ж у цьому світі живу, а тому – давнезна. А скіко мені од роду – звиняйте, хорувати вже стала на пам'ять. Що недавно лучалося – ще пам'ятаю, а що за далиною літ прожитих… Ні, не пригадую. Та й нащо літа рахувати, все дно, коли прийде мені час помирати – помру. Ляжу, складу руки на грудях, очі заплющу та й готова. А коли сама не зроблю, то вже ви мені, люди добрі, руки мої складете і очі мені закриєте…

З'явилась вона у своїх батьків останньою дитиною («Давно се було, вже, мабуть, більше ста літ тому»), тож у сім'ї лагідно її звали найменшенькою. («А де це наша найменшенька?..»), так і прилипло до неї на всі роки прийдешні та грядущі – Найменшенька. Вона й звикла. Навіть і тоді, як її звали Найменшенькою вже старою. Хай, казала, хоч і горшком називають, аби в піч не садовили…

На позір була й справді чи не найменшою серед старих людей Слободи. Глянеш, – піддівок та й усе. Тільки жовтяве личко у борозенках та густій сітці зморщок, схоже на печене яблучко, видавало, що вона не дівча (хоч поставою своєю віддалеки та ще збоку і схожа), а стара баба.

Знана вона в Слободі ще й тим, що файно (казали, правда, хвайно) ворожила, і на картах (були в неї ворожильні карти), і по зірках могла угадувати минуле кого б то не було, та майбутнє, те, що ще тільки буде.

Тож і займалася ворожбою і з того й жила – та й чи багато старій, та ще такій дрібній бабі, треба?

Узяла Оксана в хустинку десяток яєць та й пішла за порадою Соломії до ворожеї. Її маленька хатка, що вже невідь як і трималася купи (та й від чого вона цілою буде, як у баби немає в обійсті чоловічих рук?) стояла біля самого Кальміусу в глухім кривулястім завулку, де увечері й ходити було лячно. (У бур'янах, – а стара городом не користувалася, не мала сили, – казали, вже й вовки завелися.) А Оксана увечері пішла, як сонце сіло й добре звечоріло, аж споночіло й у небесній високості зорі рясно висипали – по зірках стара ворожить, тому й пішла до неї, як небо визоріло. Страшненько було йти пустельним і темним завулком, де під кожним кущем ввижалася різна, прости Господи, чортівня – та ще десь у прибережжі кричав і кричав пугач: пугу, пугу! Як найнявся!

Стара сиділа у дворику на призьбі, Оксана її, маленьку, на тлі білої стіни й загледіла.

– Ой, бабусю, і як же ви не боїтеся жити, як до вас навіть іти лячно?!

– Це ти… Оксано? – дивно, що стара так легко упізнала свою пізню гостю. – Осавула Савки дочка?

– Ага, Савки-осавула.

– То заходь до мого двору – гостею будеш. Сідай на призьбочці, посидимо, погомонимо, бо мені що вдень, що вночі ні до кого й слівце мовити. Наче на межлюдді живу самотиною. А чи не боюсь, питаєш? Ох, дитино!.. Проживеш з моє та з моє переживеш, то вже ніякої трясці не боятимешся. Та й кого мені страхатися? Хіба що долі своєї? Так вона мені Богом дана. Яка не яка, а моя…

– Пугача лячно, – Оксана хутенько, наче шукаючи захисту, присіла біля старої на призьбу. – Чуєте, як пугукає моторошно?