Розділ «Ордер на любов Роман»

І для Січі, для Війська Запорозького низового, для січового гнізда, для вольностей січових, для теренів його настав кінець.

Ще коли спалахнула одна з чергових (а їх було та було і ще будуть!) російсько-турецьких воєн, на початку червня 1769 року командуючий Другою російською армією Рум'янцев (для війни з Туреччиною Росія сформувала дві армії) надіслав Кошу реляцію, у якій наказував:

«По открывшимся от неприятеля движением к нашим границам (хоча в принципі російських кордонів там не було, та й звідки вони тоді могли взятися на півдні запорозьких територій, де споконвіку була вотчина низового січового козацтва) со всем Запорожским войском приготовленным к походу, тотчас, с получением сего, выступить из Сечи, следовать немедленно по большой дороге к крепости Св. Елизаветы».

На той час Запорожжя опинилося між двома вогнями. Не послухати царський уряд не можна було. Як і залишити хоч якісь частини козацьких військ для захисту своєї території: Рум'янцев ім'ям імператриці наказав усім козацьким військом виступити в похід, всі й виступили. Але доки російські війська зосереджувалися біля Хотина і біля Азова, готуючись до походу, кримський хан, використовуючи сприятливий момент, вдерся на Запорожжя. Щоправда, зустрівши опір козаків, він змушений був відступити, але дві російські армії, просуваючись на театр воєнних дій, вже по суті окупували південну Україну, зайнявши лінію від Бахмута до кріпості Святої Єлизавети, а корпус генерала Берга тим часом розташувався вздовж південних кордонів Запорожжя, між річками Бердою й Дніпром і день від дня кількість російських військ, які сунули на Запорожжя все збільшувалась і збільшувалась, і запорожці вже по суті не були господарями у своїх краях. Тож наказ Рум'янцева треба було виконувати, адже господарем Запорожжя вже був Рум'янцев. Ще до отримання його наказу, Кіш провів мобілізаційні заходи – кожному козакові велено було мати напохваті двох коней та рушницю і взагалі, як зазначалося в наказі російського генерала, «быть во всем к походу и отпору против татарского движения готовы (Про те, що Січ-матір знищать не татари, споконвічні вороги козаків, а „братня“ Росія, чиї війська вже розпоряджалися на Січі, як у себе вдома, розуміли всі – від кошового до рядового, але вдіяти вже нічого не могли – ворог уже зайняв рідну землю й окупував її силою, що в кілька разів переважала силу січовиків.) и… ежели куда повелено будет выступать, то все из зимовщика, как конные, так и пешие оставя при скоте в зимовнике для смотрения онаго одного человека, выступить в повеленное место». (Такий ордер кошового Калнишевського був розісланий у всі паланки, прийшов він і в Кальміуську; осавул Савка Пишногубий, збираючись на війну, запасся рушницею, порохом та свинцем для куль і двома конями, довго ламав голову, якого ж «человека» залишить «в зимовнике для смотрения онаго», дійшов думки – зовсім негаданої для нього! – що кращого за Соломію «человека» йому годі й шукати! По-перше, надійна, по-друге, своя, а тому їй можна довірити не лише господарство, а й своє власне життя. Щоправда, вона не «человек», а жінка, вроді, як баба («Курка не птиця, а жінка не чоловік», казали в таких випадках дотепники.), але, поміркувавши, махнув рукою – хай Соломія хоч раз у житті побуде «человеком»! І Соломія побула. Допоки Савка воював на Дунаї в складі загону січовиків, що його очолював кошовий отаман, у господарстві його, яким відала Соломія, був повний порядок і жодна крихта з господарства не впала, навпаки, добро його ще й множилося, тож повернувшись з походу, Савка казав усім, що такого «человека», як Соломія ще треба пошукати по всьому Запорожжю і що його йому неодмінно послав сам Господь, а тому такого «человека» треба берегти й берегти, адже походи ще будуть і будуть, а на когось же треба полишати господарство!)

Уже наприкінці вересня запорозьке військо в кількості 7400 чоловік на чолі з кошовим отаманом Дідом Калнишем і всією старшиною виступило до Бугу для охорони лінії від Орлика (Ольвіопіль) і Гарда до гирла річки Мертві Води. Друга частина (партія) – 2700 козаків на 38 легких суднах спустилася в гирло Дніпра. Третя партія стала на варті вздовж січових кордонів. Загалом же запорозьке військо дало діючій армії Росії близько 11 тисяч чоловік, кожен з яких вартий був доброго десятка! А в самій Січі для охорони її та заготівлі фуражу лишився тільки невеликий загін під орудою військового судді Івана Бурноса. Цим вирішив скористатися кримський хан. Тільки-но запорожці вирушили на театр воєнних дій проти турецьких військ, кримчаки (задум був безперечно блискучий, гріх ним не скористатися!) на чолі з калгою-султаном віхолою ринулись на беззахисні на той час запорозькі землі, все на своєму шляху піддаючи вогню та шаблі. Старих убивали, жінок та дітей забирали в полон (їх потім можна вигідно продати), усю худобу та коней перегнали в Крим, зимівники й слободи дощенту випалили. Квітучий край перетворився на пустку, згарища й руїни. Особливо, в Кальміуській, Самарській та Протовчанській паланках. І це в той час, як запорожці, виручаючи російське військо, билися коло Очакова на Дніпрі і тому не змогли захистити свій край, якому були завдані непоправимо великі збитки. Російські ж генерали і вусом не моргнули, аби захистити землі запорожців. З величезними труднощами Калнишевському вдалося вивільнити (чи не самовільно) кілька тисяч кінних січовиків і кинути їх на захист краю. І їм таки вдасться ціною значних втрат вибити татар із південних теренів Запорожжя.

Російські війська того року здобули кілька успішних перемог, захопивши Хотин на Дністрі, вступили в Молдавію (турки відійшли за Дунай), а восени було взято Азов. Кампанія того року для Росії закінчилася успішно. Запорожжя лежало в руїнах, догорали пожежі, люди, худоба та коні були забрані в Крим. Але війна ще тільки-но почалася і за тим разом вона триватиме ще цілих п'ять років і стільки ж років козакам, зайнятим на фронтах російсько-турецької кампанії, буде не до захисту свого краю. Наступного року сім тисяч запорожців в авангарді корпусу Прозоровського під орудою кошового битимуться з турками під Очаковим, Кінбурном та Хаджибеєм (Одеса), у той час, як запорозька флотилія на чолі з військовим старшиною Третяком допомагала сухопутному війську росіян з моря. Ще одна частина козаків воювала в корпусі генерала фон Берга.

По весні 1771 року головна частина січовиків знову вирушить під Очаків і Хаджибей, а піхота і флотилія – за Дунай. Остання з «неподражаемой храбростью» нападе на турецьку флотилію на Дунаї, розгромить її, багато суден потопить, а частину, захопивши, передасть до складу російської Дунайської флотилії.

У червні 1771 року російська армія разом з військом запорожців візьме Перекоп, увірветься в Крим і, зрештою, захопить увесь півострів. Особливо відзначаться запорожці при взятті Кафи (Феодосія), Газлеві (Євпаторія) та інших укріплень, не кажучи вже за щоденні бої, з яких січовики, а їх постійно кидали в саме пекло, майже не виходили. У результаті Росія приєднає до своїх володінь Крим, турки змушені будуть залишити півістрії,

А запорожці тим часом відважно битимуться на Дунаї, де братимуть укріплення Силістрії, громитимуть турецькі війська під Тульцею, Мачином та іншими містами й укріпленнями.

Воювали вони вище похвали. Російський полковник Якубович в реляції командуючому Рум'янцеву так відзначатиме заслуги й хоробрість козаків: «Честь имея сверх регулярных войск запорожскими прибившими сюда на судах, командовать, усматривая в тех военных действиях за Дунаем, под Тульчею, Мачином, Гиросвом, Силистрою и другими турецкими городами и местечками достохвальные, храбрые их дела… посему каждый из них, кроме других награждений и авантажа, и портреты е. и. в. на медалях получили».

Дорого ж обійдуться січовикам ті «портреты е. и. в. на медалях», як і їхня безмірна хоробрість та вірність російським військам! Хоча спершу ніби ніщо не виказувало біди, що вже насувалася на Запорожжя з боку тих, хто вручав січовикам за хоробрість «портреты е. и. в. на медалях.»

Воєнні заслуги запорожців під час російсько-турецької війни 1768—1774 рр. неодноразово відзначалися вищим командуванням і навіть урядом Росії. А кошового отамана «за оказанные в прошлую и нынешнюю кампанию отлично храбрые противу неприятеля поступки» нагородили золотою медаллю з діамантами, тисячу січовиків – срібними медалями. У той же час багато російських генералів та офіцерів, у тому числі Панін, Прозоровський, підполковник Кутузов (так-так, той самий) та інші охоче вступали до запорозького війська як почесні «товариші», і це вони вважали для себе за превелику честь.

Про те, чим невдовзі віддячать Запорозькій Січі ті новоприйняті «почесні товариші», ніхто з довірливих січовиків навіть не підозрював. Тим більше, у царській грамоті від 22 лютого 1772 року, як кажуть, чорним по білому від імені імператриці було обіцяно не забувати великих заслуг запорожців на війні, сама Катерина клялася тримати їх «у своїй ласці».

«Между тем и монаршая наша милость и призрение к сему нашему подданному войску (запорожців, – запевняла імператриця) не только продолжаемые, но, по мере, оказываемых от онаго услуг, усугубляемые будут».

Але давно відомо: обіцянка – цяцянка. Навіть царицина. Щоправда, послуги запорожців російській армії будуть «усугубляемые», але – зі знаком мінус, коли все буде поставлено з ніг на голову, зі здорового глузду на безглуздя. Скориставшись з того, що Запорожжя було розорене війною та набігами ординців (січовики ж від дзвінка до дзвінка брали участь у війні), що багато козаків полягло в битвах і, отже, їхні ряди значно й значно поріділі при захисту чужого «отечества», чимало було покалічено, а господарства війною та податками розорені (надто великим тягарем було для зимівчан утримання царських військ, які або проходили через Запорожжя, або розташовувалися там на різні реквізиції) і в результаті цього запорозьке військо виявилося обезкровленим, Росія вирішила остаточно добити його. Тих, хто не шкодував власного життя для неї. Тож різко посилився наступ на козацтво, яке, не маючи союзників, сам на сам опинилося перед могутнім агресором. Допомоги було ні звідки чекати, усе залежало від милості агресора, але давно відомо, що милості в агресорів не буває. Ще 1770 року на півдні Запорожжя почалося спорудження системи укріплень нової Дніпровської лінії, що мала складатися із семи фортець та інших укріплень і тяглася від Азовського моря вздовж річок Берда, Конка й Московка аж до Дніпра. Офіційно вона призначалася буцімто для охорони Новоросійської губернії та самого Запорожжя від татарських набігів, а насправді для колонізації січових земель та роздачі їх поміщикам. Про права запорожців на ті землі царський уряд вже й не згадував. Навпаки, як в насмішку було оголошено, що ті землі буцімто… незаселені, «необитаемые». Чи – майже незаселені. А втім, засновуючи нову Дніпровську лінію на січових землях, Росія навіть не вважала за потрібне повідомити про те Кіш, як єдину законну адміністрацію краю. На той час майже вся військова старшина разом з усім запорозьким військом була на війні, клала голови за інтереси Росії, а Росія в цей час заграбастувала їхні землі. У липні 1770 року, коли було все зрозуміло, один з паланкових старшин спішно сповіщав кошового, який перебував на фронті:

«За степи вам объявляю: действительно началась линия нова делатись по Самаре, 300 человек Воронежской губернии пригнаны и уже редуты и землянки, где по плану назначено быть крепостям, делают… и нашим степам, как видно, вечная память… Проспали…»

Проспали. Будівництво лінії йшло без будь-якої згоди запорозької адміністрації, думкою якої ніхто вже не цікавився. Російські офіцери отримали всі права, і їхнє слово було останнім. Кошу стало зрозуміло, що нова лінія споруджується «не к иному чему, но только к утеснению нас», але вже що-небудь зробити чи захистити свій край від «братів», що виявилися підступнішими від ворогів – не могли. Та й сили, понищене війною Запорожжя вже не мало достатньої.

Російські офіцери, які будували укріплення, поводилися на Запорожжі, як на завойованій території, відбирали в козаків зимівники, розбирали їхні хати та господарські будівлі як будівельний матеріал для спорудження фортець, забирали худобу, зерно для «прокорма войск», яких у ті краї ніхто, звісно, не кликав. Кіш скаржився, що в запорожців відбирають хати, майно та збіжжя, а їх самих виганяють на всі чотири сторони світу і «запорожские казаки без жилищ будучи, разоренные, терпят крайнюю нужду и обиду».

Проте скарги Коша ніхто не брав до уваги, будівництво лінії тривало швидкими темпами, розорення краю – перед тим спустошеного ще й татарами, – тривало, ні закону, ні правди, ні захисту козаки вже ніде не могли знайти. На кінець російсько-турецької війни на Запорожжі було збудовано сім фортець, а в них розташовані залоги регулярного війська та поселені «отставные солдаты, кои успевая в домостроительстве, будут служить всегда и надежно, яко люди, привыкшие к военным действиям, защитою границы». Себто захоплених козацьких земель.

Вони й служили. Офіцери та унтери кріпостей і редутів поводились на Запорожжі як окупанти на захопленій території. У реляції Коша графу Остерману (серпень 1770) зазначалося, що вони «проезжающих трактами задерживают, грабят, в обывателей скот отнимают, пашни на пне бьют, травы и всякие войсковые угодия пустошат».