Розділ «Акваріум»

Входів багато. Біля кожного входу черга. Це добре. У натовпі ми сірі, непомітні. Сім франків квиток. Будь ласка, три квитка. Двадцять один франк. Чудово. Гарна цифра. Всі, хто працює в добуванні, забобонні, ніби ті старі діви. У нашій групі один портфель. Демонстраційний. Можете перевірити. Папір. Нічого більше. Можете рентгеном просвітити або через магнітні ворота нас пропустити: папір.

Супутники мої до своїх стендів поспішають. Ось це вже вам дзуськи! Тепер я верховода. Мені людину вербувати, мені з нею працювати, то вже не поспішайте. Ось до цього дядька підійдемо. Він вас не цікавить? А це нічого. Поговоримо з ним, можемо і кави з ним попити. А тепер ось сюди підійдемо і ось сюди. Знову посидимо, потеревенимо з представниками фірм, покачаємо головами, захопимося злегка. Ось і сюди можна зайти. Радіостанції. Це вам зовсім не цікаво? Знаю я, знаю. Але зайдемо. Побалакаємо.

А ось і наші стенди потягнулися. Великі компанії, великі досягнення. Ми сюди також підійдемо, на сірі коробки з заздрістю подивимося і далі підемо. Біля стендів великих фірм безліч людей збирається. Пояснення дають фахівці фірми, явно тут і служба безпеки фірми присутня. На недоступний коровай рот не роззявимо. Далі пройдемо. А ось тут зупинимося. Біля сірих коробочок на самоті сумує невеликого зросту чоловік. Один. Фірма маленька. Хто він? Власник фірми чи її директор, він же сам для себе і служба безпеки.

— Доброго ранку.

— Вітаю.

— Ваші коробочки нас дуже цікавлять. Небувала річ.

Мої супутники прикидаються, що мовами не володіють, і тому я граю роль перекладача. Це хороший прийом: у них набагато більше часу на обдумування відповідей. Крім того, цим вони мене ніби на передній план виштовхують.

Потеревенили про всяку технічну нісенітницю, цифри якісь, у мене від цього голова болить. А супутники мої аж підстрибують, на місці всидіти не можуть.

— І скільки ви за одну коробочку бажаєте?

— П’ять тисяч п’ятсот доларів.

Ми всі сміємося. Я тут же (позаду нікого немає) демонстраційний портфель відкриваю, відразу таємне відділення за подвійним дном відкриваю, щоб співрозмовник, який поруч сидить, зумів смарагдовим сяйвом насолодитися. В ту ж мить його й закриваю. А він на портфель завороженим поглядом дивиться.

— Ми за одну цю коробочку готові сто двадцять тисяч доларів прямо зараз вам відсипати. Та ось біда, ми з Радянського Союзу, а ваші західні уряди по-варварськи зневажають свободу торгівлі, і ми, на жаль, вашу коробочку купити не можемо. Так шкода!

Ми встаємо і йдемо. Відійшли на тридцять кроків. Завернули за ріг. Змішалися з юрбою.

— Ну що? Справжня коробка чи макет?

— Справжня! Іди вербуй!

Технічні експерти зі мною ходять для розумної розмови та для того, щоб помацати товар перед купівлею. Мене-то обдурити можна. Їх аж ніяк. Я до стенду повертаюся. Портфель в руках. Він мене впізнає. Посміхається. Я проходжу мимо. І також посміхаюся. Раптом, ніби на щось зважившись, повертаюся до нього: не хотіли б зі мною ввечері випити по чарочці?

Посмішка його гасне. Довгим холодним поглядом він дивиться мені в очі. Потім — на мій портфель. Знову в очі і ствердно киває головою. Я простягаю йому картку з малюнком і адресою: готель «Дю Лак» в Монтре. На картці я ще вчора написав час: 21:00. Це щоб зараз часу на пояснення не витрачати.

Від стенду я на крилах лечу. Вербовка! Він згоден! Він уже мій секретний агент! Тільки б від радості в танок не пуститися. Тільки б посмішку радісну з обличчя стерти. Тільки б серце так не билося.

Наздоганяю своїх супутників і повідомляю, що вербанув.

Ми обходимо ще кілька стендів. Розмовляємо. Захоплюємося. Качаємо головами. П’ємо каву. А чи не відкрити нашого портфельчика ще раз? Чи не зачепити ще одного? От би дві вербовки!