Розділ п'ятнадцятий, в якому герой чуєте, чого краще б не чути, і з героя перетворюється на боягуза

— Так, так, ти таки все більше нагадуєш угорських комуністів, які жадали крові! Ті теж ще не встигли як слід вмоститися у владні крісла, а вже почали кривавий терор. Мадяри взагалі жорстокі, це азіати, кочівники. Правда, завдяки цьому в них найкращі м'ясива: ніхто так не вміє приготувати сало, навіть українці! А ковбаса в них яка, смакота! Вони ж завойовники, які прийшли сюди кінно. А коли довго подорожуєш, то мусиш мати нормальні харчі. От вони і вигадали свіже м'ясо класти під сідло коня, а коли той вдавався у чвал і пітнів, це м'ясо від солі з поту ставало в'яленим. І досі в них кухня солена, гостра й жирна, але як же це смачно, ммм! — прицмокнув Тис і з головою пірнув під воду, щоб змити шампунь з волосся. Випірнувши, продовжив: — Люблять вони свіже м'ясо, люблять! Комуністична республіка в Будапешті протрималася 133 дні, а вбито було тисячі — без суду й слідства. Це я тобі як історик кажу. Зрештою, комуністи у всіх країнах — це наволоч і вбивці. Але мадяри зі своїх жертв особливо знущалися, виколювали очі, розпинали на хрестах священиків — це такий у них був атеїстичний жарт, просто розстріляти їм видавалося замало.

— Та пішов ти зі своїми мадярами й історіями! Виходиш чи ні?!

— Кажу ж, виходжу зараз! Дай домитися, я ж раз на місяць у ванну залажу, і саме в цей момент вона стає тобі конче потрібною! Комуністка ти, ага, як же я не розпізнав тебе раніше! Казали ж люди: не бери свиню з Сасова... Але я не послухався, женився — і на, маєш тепер, комуністка мене з моєї ж ванни виганяє, в моєму будинку, збудованому моїми батьками! Навчилася ти лихого у своїх мадярських комуністів, що всі маєтки й палаци перетворили на санаторії й курорти для пролетаріату, який все дощенту знищив, сплюндрував, засрав!

— Та ну тебе! — втомлено махнула рукою Марічка й пішла з коридору в іншу кімнату, щоб не чути свого навіженого чоловіка.

— Ти послухай, послухай, — з ентузіазмом продовжував учитель історії, який не здогадувався, що вуха дружини вже поза межею його досяжності, — це тобі буде корисно. Історія дає нам чимало хороших прикладів для роздумів! Карл Поппер помилявся, кажучи, що історія не має сенсу. Бо — має! Якби ми знали про угорський досвід комунізму у 1919-му, то, може б, рішучіше билися з більшовиками, цими антихристами! Мадярські комуністи одразу націоналізували підприємства і землю, але як же здивувалися селяни, коли тої землі не отримали, бо влада взялася створювати колгоспи! Нові керівники були тупими й неосвіченими, тому за лічені дні економіка лопнула, як мильна бульбашка, а в провінції почався голод. Навіть у Будапешті продукти видавали за картками. Знаєш жарт: що би сталося, якби комунізм запанував у Сахарі? Відповідь: дуже швидко почався б дефіцит піску. А це ніякий не жарт! Мало того, в Мадярщині Бейли Куна економічна катастрофа йшла під руку із запровадженням цензури в мистецтві. Письменників поділили на три категорії, після чого почали їм виплачувати зарплати відповідно до цього поділу. А ґрунтувався він, зрозуміло, на лояльності до влади і вмінні ідеологічно правильно писати. Усе мистецтво перетворили на пропаганду! Прапор поміняли на червоний, герб — на зірку, гімном зробили «Інтернаціонал», а в центрі Будапешта поставили незграбний пам'ятник Карлу Марксу. Але кончина цього комуністичного молоха, який усього за 133 дні встиг наробити чимало непоправного, прийшла з несподіваного боку. Комуністи заборонили алкоголь і на кожному перехресті кричали про його шкідливість, називали його перешкодою для будівництва майбутнього комуняцького раю. Уявляєш, у Мадярщині, де вино і паленка є предметами національного культу, заборонили алкоголь. Повністю! Простий чоловік не міг ані вигнати для себе плящину, ані купити її! Зате комуністи, влада і червоноармійці ходили п'яними по вулицях, убивали, ґвалтували й грабували. Пекло на землі! Заборони алкоголю мадяри вже не стерпіли, це було поза межею добра і зла. І як я їх розумію й підтримую! Тому коли на Мадярщину посунули румунські війська, народ почав антикомуністичні бунти й повстання. Якби не ідіотська республіка Бейли Куна, то Угорщина була б сьогодні більшою вдвічі! Але Антанта віддячила Румунії за знищення комуністичної загрози в Європі територіями: Трансільванією, Мараморошем, поруч з яким ми живемо. Якби не комуністичний режим, то, мабуть, Угорщина й сьогодні була б тут! Фу, навіть думати про таке не хочеться! — скривився Тис і знову пірнув під воду.

Коли він вийшов із ванної кімнати, Марічка демонстративно холодно й безмовно прошмигнула всередину, після чого почувся звук повертання ключа, й одразу полилася вода. Наш герой перебував у чудовому настрої. Обмотаний рушником на поясі, він почвалав на кухню, відкрив холодильник, узяв з тарілки котлету, а з банки витягнув квашений огірок, по чому побрів, задоволено й голосно хрумкаючи, у свою кімнату. Там усівся у крісло й почав великими іржавими ножицями обрізати нігті. Обрізавши їх коротко, аж до червоної шкіри, Тис вдоволено підійшов до шафи і вдягнув широкі сімейні труси. У такому вигляді перемістився до протилежної стіни, на якій поруч із картою Європи висів календар на 2015 рік. Задоволено видихнувши, він маркером закреслив квадратик суботи 22 серпня. Останнім часом нетерплячка так роз'їдала його, а неробство настільки мучило, що він вирішив вести відлік днів до заповітної дати на календарі. Залишалося всього два дні, а якщо рахувати по-іншому, то один день — неділя. Адже вже в понеділок наступить урочисте відкриття Фонтана Єдності, а в святковому гармидері й галасі в Угорщину поїде перший підземний локомотив.

Зрештою, вже й сьогодні все було напоготові. За бажання, стартувати можна було навіть у цю хвилину. Але спільники, порадившись, вирішили, що краще запустити потяг одночасно із вибухом феєрверків, коли запрацює фонтан, а над площею Миру залунають людські овації. Тоді ніхто не зверне уваги на гуркіт унизу, якщо такий навіть буде чутно, а пізніше в разі потреби підземний шум можна буде пояснювати роботою механізмів фонтана. Все, все було продумано до найменших подробиць, прораховано, обмізковано! Тунель уже досяг потрібного місця в Угорщині, тож учора там займалися маскуванням території. Вихід з тунелю розташовувався в лісі, великий люк засадили мохом і травою — так, що стороннє око ніколи б не помітило конструкції. За кілька десятків метрів бігла лісова дорога, якою ночами й приїжджатимуть вантажівки за товаром із підземного коридору. На українському ж боці все було облаштовано ще краще, оскільки тут ніхто нічого не боявся, бо тил гарантував міський голова.

Ясна річ, залишати постійний вхід прямо під фонтаном недоречно, позаяк це найцентральніше місце Ведмедева, де всі все бачитимуть. Хоча це місце — площа — пасувало для заглиблення й будівництва тунелю, сам вхід у коридор мав бути деінде. Ідеальним варіантом виявилося кафе одразу на розі. Приміщення належало місту, тому Золтан Барток розірвав угоду оренди з попереднім власником, дозволивши провадити тут бізнес Ікару. Позаду кафе був внутрішній дворик, зручний для в'їзду вантажівок. З підвалу цього приміщення й проклали бічний хід під фонтан, де вже розташувалася валка вагонеток. Тепер вантажівка з необхідним товаром могла заїздити у задній дворик кафе, розвантажуватися в підвалі, звідки до вагонеток залишалося якихось 25 метрів. Усе було досконало приховано від людських очей, а навіть якби хтось щось і побачив, то логічно, що вантажівки час від часу завозять у забігайлівку товар. Особливо Тис пишався тим, що йому вдалося відстояти запропоновану ним нову назву кафе: «Дунай». На його думку, назва ця символічно свідчила про глибокі зв'язки Закарпаття з Центральною Європою, адже Дунай протікає через усі найважливіші країни, разом із Німеччиною й Австрією, і саме в нього впадає рідна ведмедівцям Тиса. Концептуальність задуму і маскування входу в Європу під кафе «Дунай» тішили вчителя чи не найбільше.

Отже, все було готово. Залишалося зібрати у понеділок вранці містян, урочисто перерізати стрічку і повернути кран, після чого вода з водогону мала під тиском потрапити у Фонтан Єдності, а українці — в Європейський Союз. Простота і геніальність ідеї навіть не снилася брюссельським бюрократам, які шлях України в ЄС бачили через реформи, багаторічну працю і відданість Закону. Насправді ж усе мало відбутися негайно і через дірку в землі. Задоволено зблиснувши перед дзеркалом золотим зубом, Тис налив на долоні одеколону й дав ними собі кілька нещадних ляпасів, після чого потер пахучими руками під пахвами. Сьогодні його вигляд мусив бути довершеним, як на генеральній репетиції перед понеділковою прем'єрою!

Кожна деталь мала принципове значення. Зокрема — волосся, що стирчало, як на обскубаному когуті. Тому Тис побіг на кухню, де розколотив теплу воду з цукром. Акуратно зволоживши цією сумішшю чуприну, він довго й ретельно зачісував брудно-сиві волосинки, що колись мали колір густого й масного гною навесні, гребінцем, у якому бракувало кількох зубчиків. Упоравшись із цим, чоловік витягнув із шафи свій найкращий — вихідний — білий костюм і жовту сорочку з вишитими пальмами й шезлонгами на узбережжі. Хоч та й була з коротким рукавом, цього ніхто не мав помітити під піджаком. Нацупивши все це на себе, Тис дістав нові, ще запаковані житомирські шкарпетки. Ті були такі бездоганні, що учитель аж пожалів їх брати сьогодні, тому тимчасово натягнув учорашні, а нову пару залишив на понеділок: він же буде в туфлях, організаційна зустріч призначена в кабінеті мера, там роззуватися не треба, тож ніхто й не помітить. Тис узяв свої гостроносі черевики і, раз у раз спльовуючи на носок, доки не побачив у ньому своє тьмяне відображення, ретельно натер їх старою кофтою. Тоді надягнув на праву руку електронний годинник, після чого ще раз огледів себе й вирішив виходити з дому.

Лише заходилося на дванадцяту, а зустріч — як повідомив йому по телефону Ікар — було призначено аж на першу пополудні, але Тис усе одно вирішив йти: скніти ще годину вдома й так не було сенсу. До того ж він мусив іти пішки: негоже в білому святковому костюмі їздити на велосипеді. Впевненим кроком він вийшов з будинку, не попрощавшись із дружиною, яка досі хлюпалась у ванні. Уже на виході Тис надягнув чорні сонцезахисні окуляри, а що одне скельце в них трималося на доброму слові й постійно випадало, довелося йти, закинувши голову назад. Комусь навіть могло здатися, що вчитель високо її задирає, щоб нікого перед собою не бачити.

День був погожим і приємним, останні миті серпня вже не так докучали нестерпною спекою, повітря все більше нагадувало осінній оксамит, а трава й дерева поволі почали набирати пастельних відтінків. Місто завмерло, вулиці були порожніми й запорошеними, лише де-не-де на терасах кав'ярень сиділи невідомо чим змучені чоловіки, а бруківкою вулиці туди-сюди статечно походжав ворон. Завтра, в базарний день, усе тут перетвориться на Вавилон із різномовними криками, строкатим одягом, гудками клаксонів й іржанням циганських коней, але сьогодні Ведмедів тонув у літній дрімоті; господині поралися вдома, миючи вікна й готуючи різноманітні наїдки, діти гралися в тіні дерев на обійсті, а чоловіки спочивали чи дивилися в далеч. Завтра всі засновигають, закрутяться, витратять найбільші за все літо суми, готуючись до свята. Але не до Дня Незалежності — містян він майже не обходив: справжній шик кулінарії, новий одяг і святкові зачіски були атрибутами Дня Пресвятої Богородиці, храмового празника Ведмедева, який щороку святкували 28 серпня.

Тис поволі наблизився до центру міста, перейшов через площу Миру (закохано роздивившись закритий тканиною і готовий до урочистого відкриття Фонтан Єдності) і підійшов до міської ради. Годинник показував дванадцяту п'ятнадцять, до зустрічі залишалося ще сорок п'ять хвилин. Але на парковці перед мерією Тис побачив машину Ікара, синю тойоту Мірчі, тому вирішив, що компаньйони вже зібралися. Не вагаючись, він зайшов усередину міської ради, у потемках і прохолоді приміщення зняв із себе окуляри, заховав їх у кишеню, після чого повільно піднявся на другий поверх, де містилася приймальня міського голови Золтана Бартока.

Та виявилася відчиненою, Тис увійшов. Секретарки Зої Леонідівни на місці не було: вихідний. Та й не варто їй слухати такі конфіденційні розмови. В акваріумі плавали червонощокі помідори, наповнюючи кімнату пахощами квашеного щастя. Сонне царство порушувало лише цокання годинника, величезної і вкритої фальшивою позолотою стилізації під наручний годинник з ремінцем, що висів на стіні. Підійшовши до дверей кабінету мера, учитель почув звідти голоси, тож на мить загаявся, остерігаючись, що там можуть бути чужі люди. За дверима точилась розмова:

— ...але цей дурнуватий Чвак, ну я кажу вам, нам щось із ним треба вирішувати, так діла не буде, — долинув голос Мірчі. Почувши, як Геній Карпат назвав його прізвище, Тис нашорошив вуха.

— Я погоджуюся, — підтримала слова румуна Дохторка. — Якщо дорослий чоловік називає себе Тисом, то це вже привід звернутися до лікаря. А якщо він ще й виряджається у цей білий клоунський костюм зі смітника, то з ним на одному гектарі не хочеться знаходитися.

Така хамська й позбавлена смаку згадка про його вихідний костюм образила Тиса, який уже хотів було увірватися всередину і пояснити всім, хто тут автор епохального проекту, а хто — сірі, тупі й зажерливі обивателі, які навіть на одязі не розуміються. Але його зупинив голос Ікара, який вступився за товариша:

— Та ні, ви помиляєтеся. Я його ще зі школи знаю. Так, він, можливо, дещо дивакуватий і неохайний, і смердить від нього, — від почутого очі Тиса налилися кров'ю. — Але це хороший, добрий чоловік. Він нікому не зробить зла, такий навіть мухи не скривдить.

— Він-то хороший, але в якийсь момент цей придурок почне вимагати, щоб ми гнали українців через тунель у Європу. Як худобу. Такий фанатик навіть не завдасть собі клопоту запитати в людей, чи хочуть вони кудись нелегально втікати. Та клоун він, клоун! Нам потрібен тунель для контрабанди, а не для божевільних ідей! Він у будь-який момент може все знищити, вибовкавши комусь у генделику всю правду, цей хвалько зажене нас за ґрати! — не вгавала Дохторка.

— Спокійніше, спокійніше, — спробував загасити емоції міський голова. — Так, я згоден, що цей Чвак становить для нас певну небезпеку... Але що нам з ним робити, що робити?