Розділ «Ваш вихід, або блазнів ховають за огорожею»

Овація.

Я боявся: серце лопне від захвату.

— ...а вам спасибі, Валерію Яковичу! Адже це ви попередили: простежте за молодиком. Я було вирішив, що ви просто заметушилися. Але сказав кому треба. Ви, дорогий мій, як у воду дивилися!

Горло починає дуже боліти. Дуже.

— Убив? Він справді убив когось?!

Качка сміється:

— Ну чому відразу убив? Ні, Валерій Яковичу, нікого ваш пасія не вбивав. Просто крупна афера, ліві кредити, те се... Три дні тому закінчився суд. Сім років з конфіскацією.

— Сім років? Він же неповнолітній!

— Був неповнолітній. Дітки ростуть, знаєте.

Ну та, звичайно. З серпня минулого року...

— З мене коньяк, Валерію Яковичу. Ви видужуйте... Ми прощаємося. І я встигаю, встигаю, встигаю крикнути, терзаючи хворе горло, увірватися перш, ніж Качка повісить трубку:

— Почекайте! Ви сказали: з конфіскацією? Це як?

— Ви дивна людина, Валерію Яковичу. Як завжди. Майно відчужується на користь держави.

— Все? Все майно? А... кулька? Ви пам’ятаєте: та кулька?!

— Яку ви йому подарували? — заспокоївшись було, Качка знову починає реготати. — Так, і кулька. На користь держави. А що, надумали викупити? Можу посприяти...

Довго стою біля телефону. Гудки в трубці. Завірюха за вікном. Відчужується. На користь. Держави. Мені здається, скоро в залі буде аншлаг.

Завтра?

Через рік? два? п’ять?!

Ляскають вхідні двері.

— Тобі епістола! — кричить Наташка, обтрушуючи сніг з капішона й коміра дублянки. — Поминальна!