Розділ «Ваш вихід, або блазнів ховають за огорожею»

Звукооператор зупинив фонограму.

Валерій (у мертвій тиші). Добре. Мито навпіл.

19

...Завірюха.

Справжня.

Мокрий сніг липне до скла. За вікном — біла карусель, що залучає будинки, машини, людей до танцю, скріпляючи світ цементом мерехтливих пластівців. Підняті коміри, таксі буксують в заметах. Дивлячись у вікно, посміхаюся. Після чого повертаюся в ліжко. У нагрітий, обжитий барліг. Добре хворіти в січні! У другій його половині. Ялинки закінчилися — Дід Мороз скоро стане нікому не потрібний. До «Проводів Зими», коли паркам міста знадобляться мої послуги, ще далеко. Всіх грошей не заробиш. Можна добряче погрипувати: чай з малиною, перцівка на розтирання й усередину, турбота дружини, мляве співчуття сина. Неробство облагороджує.

Я лежу, хворію, відразу веселішаю...

Дзвінок телефону. Ну просив же, якщо йдете, залишати трубку поряд, на подушці! Тихо зітхнувши, покидаю благословенну нору. Плетуся до їдальні.

— Так! Слухаю!

— Валерію Яковичу? Доброго ранку!

— Хто? Хто це?

— Качка!

— Яка Качка?!

— Дівоча у вас пам’ять, Валерію Яковичу! Качка, Матвій Андрійович!

— Підполковник? Ви?!

— Вже полковник. Вашими молитвами. Ну що, пригадали?

Матвій Андрійович говорить без угаву. Перейнявся моїм хрипінням. Радить гаряче молоко навпіл з «Боржомі». Ще додати масло какао, і всю ангіну... Підтакую, сміюся, киваю. Вітаю з новою «зірочкою». Звісно, я пам’ятаю його. Звісно...

А ще я пам’ятаю кращий катарсис свого життя.

Завірюха за вікном. Пух тополь. І я, щасливий, боячись зайвий раз зітхнути, дивлюся із зали — п’ятий ряд, третє місце! — як НЕ-Я, Той-Хто-На-Сцені, дзвонить нотаріусу. Чекаючи на нього, розважає Кожум’яку-молодшого анекдотами й похідними байками. Відчиняє двері. Уважно спостерігає, як «північне сяйво», приїхавши за півгодини, оформляє дарчу. Ось НЕ-Я платить свою половину мита. Бере у Кожум’яки-молодшого гроші. Спектакль стрімко наближався до фіналу. І коли двері зачинилися за ними, за неприємним хворим хлопцем і нотаріусом, а на сцені, в повній тиші, залишився НЕ-Я, коли тінь від Не-Мене зіщулилася, скорчилася, втягнулася в кулю, утворену зоокругленими кулісами й падугами, коли Той-Хто-На-Сцені кинувся до телефону: дзвонити підполковнику Качці! — і після хвилинної розмови, поклавши трубку, витер піт з чола...

Зал встав.