Розділ «Ваш вихід, або блазнів ховають за огорожею»

— Заходьте. Як ви дізналися, де я живу?

— Н-не-нн-неее...

Він раптом починає сильно заїкатися. Булькає, широко роззявляючи рот. Майнув синій корінь язика.

— Н-нее... Не має значення. Ваш син сказав, що ви скоро будете. Він, до речі, пішов півгодини тому. З якоюсь шалавою.

Пропускаю «шалаву» повз вуха. Настя — дуже пристойна дівчинка. І взагалі, це Денисова справа.

— Роззувайтеся. Ось капці.

Кожум’яка заходить до квартири, не знімаючи кросівок. Заношених, брудних. Гаразд, змовчимо. Дуже не хочеться зізнаватися собі: я переляканий. Я нічого не розумію. Значить, у Скомороха був син? Власне, що тут дивного?

— Небагато живете, Смоляков. Н-ннн-ннеее....

Мить булькання.

— ...н-неее... Небагато. Що, на заповітах важко сколотити статочок?

Господи, як же він мені не подобається!

Закрадається підступне відчуття: вся наша розмова, ще починаючи із зустрічі з Абрамом Григоровичем, збіса схожа на п’єсу. Діалоги, ремарки. Опис місця дії. Решта: на розсуд постановника. Зустріну цього постановника — уб’ю.

Або закричу із залу, скипівши овацією: «Режисера! Режисера на сцену!»

Мені страшно. Я чекаю. Я дуже небезпечний, коли мені страшно.

— То ви сідайте, Смоляков. На все життя не настоїтеся.

Швидко заходжу в їдальню. Кожум’яка розсівся на дивані, нога на ногу. Присунув вазу, струшує туди попіл. Ловить мій погляд:

— Милуєтеся, Смоляков?

— Ким?

— Мною. Шукаєте родинну схожість? Марно, я у матусю вдався. Коханий тато кинув нас сім років тому. Я, як то кажуть, син від першого шлюбу. Помилка молодості.

Він провокує мене. На що? Чи просто юнацька бравада, за якою ховається розгубленість? Злість остигає. Настрій мало-помалу приходить до норми. У Скомороха є син. Від першого шлюбу. Син чогось знайшов «цього Смолякова».