Розділ «Ваш вихід, або блазнів ховають за огорожею»

— Не будь жадюгою! За сто баксів поступишся?

Вперед, Валерій світ Якович! Ось воно, твоє щастя: підморгує жовтим оком, шкіриться підбадьорливо. Давай же, скористайся! Що ж не радієш, не квапишся погоджуватися, не біжиш за нотаріусом? Адже сама людина напрошується! Іншої такої нагоди не буде.

— Вибач, Юрік, не можу. Пам’ять... спадок...

Поряд виростає Наталя. Її погляд красномовніший за будь-які слова: що ти мелеш? Збожеволів? Яка пам’ять, який спадок? Продавай, дурень! Хто тобі ще за цю дурницю сто баксів відвалить?!

— Старий, ти жартуєш? Тобі воно до фені, а мені — у колекцію. Гаразд, півтори сотні даю. Годиться?

Дідько, хоч би Наталки поряд не було! Спокусник... Ні, не можу. Підставити доброго, по суті, мужика, який ні сном, ні духом?

— Вибач, Юрік. Не зростеться. Пішли вип’ємо?

— Ну, як знаєш...

Зірка скривджена. І контракт старий не підписує, і цяцьку не продає. За такі башлі! Зовсім зазнався, підривник хрінів.

— Ти що коїш?! — шипить у вухо Наталя. — Наздожени його! Півтори сотні... Лови момент, тютя!

— Якщо він відразу півторашку запропонував, значить, кулька більше коштує, — примудряюся нарешті знайти гідну відповідь. — Треба до оцінювача занести. Справжню ціну дізнатися...

— Бізнесме-е-ен!..

Наталя гордо йде геть. Услід за Юрком. А у мене раптом з’являється пристрасне бажання напитися. До півсмерті. Як чіп. До повного затьмарення і жорстокого бодуна на ранок.

Що ж, коньяку для цього залишилося цілком достатньо.

18

Тополі грали в зиму. Пухові снігопади, дітлахи з коробками сірників бігають уздовж вулиці, радісно кидаючись вогниками. Бабці бурчать незлобиво. Своє все-таки, рідне, нехай пустує. Виросте, натомиться...

— Здрастуйте, Валерочко! Як мама? Дідусь? Пишуть?

— Здрастуйте, Абраме Григоровичу...

— Як здоров’я дідуся?

— Погано. Старий він... Мама дзвонила, плакала: у лікарні весь час.