Розділ «Ваш вихід, або блазнів ховають за огорожею»

— Ой, як шкода! Скажіть мамі, хай тримається... Вона у вас молодець! А ви ще не їдете?

Як я люблю ці розмови. А ви ще не їдете? Ще не виїхали? А чому? Ой, ви не розумієте свого щастя! Особливо обтяжливі зустрічі з малознайомими людьми. Коли спільних інтересів як кіт наплакав, говорити, в цілому, нема про що, і ти стоїш, кліпаючи, всім виглядом показуючи: закруглюємося?

Абрам Григорович не розуміє.

Квадрат не хоче закруглюватися.

Повне, одутле обличчя променіє співчуттям. Будівельник за освітою, Абрам Залеський був природжений «слухач» — не знаючи нотної грамоти, замолоду лабав джаз по шинках. Король клавіш. Кажуть, часом пише пісеньки для КВК. Не знаю, не чув. Замолоду... Він старший за мене на сім років, а здається, що на цілу вічність.

Це, напевно, тому, що Залеський рано облисів.

А ще тому, що багато хто народжується людиною похилого віку.

— Ви знаєте, Валерочко, а я подав документи. Шкода, Олежко відмовляється.

Олежко — це його син. Старший. Хлопцеві за двадцять, у Наталки у видавництві скоро вийде «покет» з його оповіданнями. «Мертве місто», «Час низьких стель» і щось іще. Наталка хвалила. Давала мені погортати верстку. Муть непроглядна, я нічого не зрозумів. Але сперечатися не став. Наталя за чергового улюбленця горло перегризе.

— Ну і правильно відмовляється, Абраме Григоровичу. Що йому там робити?

— Ой, Валерочко... Ну навіщо ви так говорите?

Добре, що він застав мене біля самого під’їзду.

Інакше довелося б довго йти поруч, вислуховуючи, киваючи, підтакувати або сперечатись. Від’їзджанти дуже люблять поговорити про процес. По суті, нешкідлива пристрасть: дати вихід хвилюванню, виплеснути на стороннього. Дещо нагадує щиросерді вагонні розмови. Але — краще не зі мною.

Тополиний пух між нами закручується завірюхою.

Спалахує.

— Ну навіщо ви кинули сірника, юначе? А якби нас обпалило?

«Юнак» на лавці посміхається. Спереду у хлопця бракує зубів, і губи шорсткі, обсипані лихоманкою, від чого усмішка виглядає особливо відразливою. Вочевидь слухав нашу розмову. Вочевидь не в захваті. Зараз ляпне що-небудь.

Абсолютно забув, що хвилину тому сам мріяв позбавитися докучливого співрозмовника.

— Вибачте, Абраме Григоровичу... Я запізнююся.

— Так-так, Валерочко! Всіх благ! Привіт родичам!