Розділ «Ваш вихід, або блазнів ховають за огорожею»

Гаразд.

Дуже гидко, коли він вимовляє моє прізвище. Смолою віддає. Гарячою.

— Що вам треба? Тільки швидко, я скоро знову піду.

— О, я не затримаю вас! — дарованій усмішці в зуби не дивляться. Дратує. — Тато, покидаючи цей світ, заповідав вам, Смоляков, одну дрібницю. Мені б хотілося одержати свою частку.

— Яку частку?!

— Свою. Можливо, вам невідомо, але особи, обійдені в заповіті, мають право на оскарження, якщо вони прямі родичі, неповнолітні або інваліди. Й-й-йааа-ййй....

Чекаю. Зараз добулькає. Хоча й так все ясно.

— ...йййй... Я — прямий родич. Неповнолітній: вісімнадцять мені стукне в серпні. І інвалід. Посвідчення показати? Або так повірите?

— Не треба. Я вірю.

Недопалок «Ватри» падає у вазу. Наташка вб’є...

Щось піднімається в мені. Щось чуже. Своє. Позичене. Минулого тижня, знайшовши у копії заповіту координати нотаріуса, я того розшукав. Побачивши мене, нотаріус одразу зблякнув. Згасло сяйво лисини, потьмяніла шпилька на краватці. Лак черевиків втратив лиск. Хвилин п’ять ми говорили ні про що, я не знав, як підступитися до головного. Потім зібрався йти. Нотаріус провів мене до дверей. І сказав, дивлячись в підлогу: «Вибачте... Я був зобов’язаний. У мене ліцензія, вам не зрозуміти. Раптом що, звертайтеся. Ось телефон». Потім додав глухим, старечим голосом: «Можете викликати додому. Я приїду». Увечері я відвідав церкву при невідкладній допомозі, знайшов священика, що сповідав Скомороха. Батечко — моложавий, з кокетливо підстриженою борідкою — благословив мене. Запропонував поставити свічку. «За упокій?» — запитав я. «Не жартуйте так», — строго відповів батечко, бліднучи. Я не зрозумів, що він має на увазі.

Куля-в-кулі-в кульці...

Сідаю в крісло навпроти.

Блазнів ховають за огорожею

Акт І

Дія п’ята

їдальня в квартирі Смолякових.

На задньому плані велике, чотирьохстулкове вікно. Валерій проходить до вікна, відкриває дві стулки. Навстіж. За ними, на заднику, зображений пейзаж, який відкривається тільки з третього поверху: гілки розквітлої акації та частина вулиці, напівприхована листям. Видно пластикову вивіску «Друге життя: дешевий одяг з Європи». Слабкий шум вулиці: бурчання автомобілів, галас дітей. Десь, голосно: «Мар’яно! Йди обідати! Мар’яно! Йди...» Звуки нервові, переривчасті, немов плівка фонограми вся в склейках і дуже стара.

У правому кріслі, ближче до залу: Кожум’яка-молодший.

Кожум’яка. Я вже подав до суду на батькову другу дружину. Точніше, мама подала. Від мого імені. Хай відстібнуть, з квартири. Тепер ви. Цінна штука, так? Якщо залишив?! До речі, за яку таку послугу?..