Розділ «Ваш вихід, або блазнів ховають за огорожею»

Тобі зробивши боляче цим словом.

Та ти мовчиш.

Ти бачив ад в раю.

— Валеро? Ти тут? Тебе на вході чекають.

У дверях — Наталя в супроводі меланхолійного охоронця.

— Хто?

— Якийсь юнак, — басом гуде охоронець.

Винувато розводжу руками: бачиш, Юрку? Не одного тебе прихильники дістають!

Обіцяний юнак чекає внизу, у фойє. Дивно, що охорона його сюди пропустила: оно, залишки фанів дотепер на вулиці товчуться. Пиво п’ють. Скандують всілякі нісенітниці. Але — «кордон на замку»! А цього пустили. Дивний він, причмелений. Коли підходжу ближче — враження посилюється. Очки бігають, кутики губ тремтять. Обличчя... псоріаз у нього, чи що? Екзема?! Шкіра блищить, ніби вкрита «тоналкою», навколо рота — почервоніння, облямоване білою плівкою. Нагадує посмішку Рудого клоуна.

Рум’янець ідеально круглими п’ятаками.

— Це ви мене шукали?

— Ви... ви Смоляков? Валерій Якович?!

Паузи між словами — немов людині катастрофічно не вистачає повітря. Голос ламається, «пускає півня». Від хвилювання? Від страху? Нісенітниця! Чого йому мене боятися?!

— Так, це я.

— Я... я прийшов вибачитися... і повернути... Повернути!

Він судомно робить крок до мене. Я не встигаю нічого гаразд зрозуміти, як у мене в долонях опиняється ціла купа мотлоху: купка купюр різного номіналу, моє власне портмоне, авторучка «Паркер», годинник на шкіряному ремінці (здається, золотий!) і...

Куля-в-кулі-в-кульці підморгує: привіт!

Втім, все це я розгледів трохи пізніше. А в першу мить погляд прикипів до його зап’ястка, який виглядав з-під куцого рукава. Шкіра була вкрита коростою, лущилася, нагадувала риб’ячу луску або нашарування лупи... Місцями короста відшаровувалася, і під нею прозирав розсип гнійних виразок. Господи! Ніколи не зустрічав хворих на проказу. Або це у нього псоріаз такий страшний?

Сахаюся. Мимоволі.

— Ви... н-не бійтеся! Це не заразне! Я сам... сам винен. Пробачте! Я ж не... знав! Не знав! Ось, все, що є — беріть! Беріть! Не треба мені вашого! Не треба!