Розділ «Вкласти душу»

Випатрана мако зі своєю жертвою майже відразу зникла у темній глибині, а приголомшений Ламберт стояв, не в змозі зрушитись з місця, і лише тупо дивився, як серед пінистих бурунів нуртує бура пляма...

«Раджу вам, містере Мак-Еванс, не виходити завтра в море. І тим паче — не полювати на акул», — луною озвалися в голові Малого Лемба слова клятого хлопчиська.

Доктор Флаксман задумливо поплямкав губами і допив захололу каву.

— Буває, — кивнув коротун. — У анналах КДА зареєстровано випадок, коли випатрана піщана акула прямо на палубі відкусила руку рибалці, що білував її. І ще один, коли вирізавши в акули нутрощі і печінку, нажививши їх на гачок і зіпхнувши рибу за борт, рибалка із Піндімара (це в Австралії) зловив на своєрідну наживку... ту ж саму акулу!

— Вам видніше, док. Тільки на цьому справа не скінчилася, — Ламберт насилу підняв обважнілу від випитого джину голову і обвів слухачів каламутним риб’ячим поглядом. — Бо Нед зі свого баркаса бачив все, що сталося з Х’ю, і просто озвірів. Він витягнув на палубу ящик динаміту, став підпалювати гноти і кидати шашки у воду. Третя або четверта вибухнула дуже близько від його баркаса, і Неда викинуло за борт. Більше я його не бачив. І ніхто не бачив.

— А третім був сам Пол, — гнітючу тишу, яка запанувала у барі, розбив капрал Джейкобс. — Тільки якщо з Х’юго і Недом усе більш-менш ясно, то з хлопцем справа темна. Акули акулами, а... Гаразд, я вам обіцяв, док. Тепер моя черга. Того дня мені випало вечірнє чергування...

Ялик, що тихо погойдувався на передзахідних брижах і поволі дрейфував геть від острова, капрал помітив ще здалека. Крикнувши керманичу, щоб той змінив курс, Джейкобс з недобрим передчуттям узявся за бінокль.

Спочатку капралу здалося, що ялик порожній, але незабаром, навівши різкість, він побачив, що на кормі хтось лежить. «Мабуть, хлопець просто заснув, а наш мотор його розбудив», — Джейкобс хотів було зітхнути з полегшенням, але придивився уважніше і скрипнув зубами. Ялик на очах заповнювався водою, просідаючи все глибше, і вода мала червонавий відтінок.

Така вода віщує натовп скорботних родичів і гугнявіння священика.

— Швидше, Патріку! — раптово захрипнуши, кинув керманичу негр.

Ялик мав протриматися на плаву ще хвилин зо п’ять — вони могли встигнути.

Але не встигли.

З шелестінням, розрізавши хвилю надвоє, з води виринув трикутний акулячий плавник — і, немовби у відповідь, ворухнулося скривавлене тіло у тонучому човні, іграшці пінних гребенів.

Юнацька рука, на якій бракувало середнього пальця, що є сили учепилася за борт, болісно напружилася — і капрал побачив, як з човна піднімається Пол. Обличчя хлопця було напружене й зосереджене, ніби він чекав на щось неминуче, але потрібне і не таке вже й страшне. Подібні обличчя можна побачити у приймальні дантиста — пацієнт встав і ось-ось зникне за дверима кабінету... На катер Пол не звернув жодної уваги; очікувальний погляд його був прикутий до зловісного плавника, який розрізав воду вже зовсім поряд. Мокра сорочка Пола була вся в крові, і на мить Джейкобсу здалося, що він чітко бачить пропалені дірочки від заряду картечі, який увійшов хлопцеві у груди.

Напевно, цього не могло бути. Такий постріл мусив покласти хлопця на місці — а той був досі живий, хоч і тяжко поранений.

Наступної миті довге акуляче тіло зринуло біля самісінького човна. «Полонянка Мак-Евансів!» — устиг подумати капрал, сам не знаючи, звідки у нього така впевненість.

Пол посміхнувся, ніби побачив старого друга, простягнув вперед безпалу руку — так господар збирається приголубити вірного пса — і мішком перевалився через борт.

У капрала Джейкобса склалося враження, що хлопець зробив це цілком свідомо.

Море біля тонучого ялика пінилось, розпливалось багряним маревом; капрал безсило закричав, і наступної миті ялик з тихим плюскотом зник під водою. Якийсь час буруни ще гарчали й кидалися один на одного, марно борючись за кожен червоний струмінь, але незабаром вир ущух, і лише кривава пляма розповзалась все ширше й ширше, ніби прагнучи заповнити собою все море до самісінького горизонту...

— Це ви убили його, містере Мак-Еванс! — голос Емі задзвенів, як натягнута струна, і в кутку тривожно відгукнулася забута мексиканцем Пако гітара.