Розділ «Вкласти душу»

— Абрахаме... ти мене чуєш, Абрахаме?

Гирявий Абрам відірвав погляд від стихлого Ламберта і зиркнув на капрала. Темно-зелена шийка, яку він досі стискав в руці, зарум’янилася.

— Чуєш. Я бачу, що чуєш. А зараз — поклади своє скло... поклади, Абрахаме, все нормально, ніхто тебе не чіпатиме, поклади шийку і йди сюди... — Джейкобс говорив з п’яницею, наче з дитиною, і якоїсь миті усім здалося, що гіпноз заспокійливого тону і скрадливі слова, що туманять свідомість, зробили своє: Абрам навіть схилився, немов збирався покласти шийку на стіл і слухняно підійти до капрала.

Але закінчити дію Абрахам чи то забув, чи то не схотів. Так і рушив до негра, стискаючи в пальцях скривавлене скло.

— Поклади, Абрахаме! Я кому сказав? — трохи підвищив голос капрал.

Його слова потонули в гуркоті. З грудей п’янички бризнуло червоним, тонко закричав Баррі Хелс, затискаючи поранене плече — за спиною Абрахама стояв однорукий Кукер з обрізом двохстволки в єдиній руці. Одна з картечин, прошивши Гирявого, влучила в Баррі.

— Привіт, Пашко, — виразно вимовив Абрахам, дивлячись кудись у кут; і цього разу всі чудово зрозуміли незнайомі російські слова.

— Ось і я, синку. Зустрічай.

І звалився на підлогу обличчям вниз.

— Ідіот! — долоні Джейкобса проти волі стислися в кулаки. — Я б його живим узяв! Скотина однорука!

Капрал зробив було крок до Кукера — і застиг, заворожено дивлячись на обріз, що втупився йому в груди. Один зі стволів досі був заряджений.

— Біллі, ти... ти чого, Біллі? Прибери негайно! — розгублено проказав капрал; чорне обличчя негра вмить стало попелястим.

І тут пролунав сміх. Знущальний, гіркий, але зовсім не істеричний; сміялася Емі.

— І ці люди називали Пола дурнем, а його акулу — «проклятою мерзотою»?! Подивіться на себе! Пол порозумівся з тупорилою зубатою тварюкою; а ви — люди, двоногі акули, хоч говорите начебто однією мовою, а готові ні за що, ні про що вбивати один одного! Так чим же ви кращі?!

«Кращі?., кращі...» — відгомін прошелестів занімілим баром, боязко оминув калюжу крові й сів у куточку.

— Просто ви ніколи не намагалися у щось по-справжньому ВКЛАСТИ ДУШУ, — додала дівчина ледь чутно й відвернулася.

Грюкнули двері, і люди почали обертатися, плавно, як у сповільненій зйомці.

— Док, тут радіограма прийшла, — до закладу Кукера широкими кроками увійшов поліцейський сержант Крістофер Баркович. — До речі, якого рожна ви стріляєте серед білого дня? По пляшках, чи що?

Тут Баркович побачив трупи — спочатку Абрахама, потім Ламберта — і змовк, миттєво збліднувши.

— Господи Ісусе... — пробурмотів сержант.