Розділ «Вкласти душу»

Захід конав у муках, стікаючи в море кривавим гноєм, і море плавилося, як метал у домні; але все це було там, далеко, біля самого горизонту. А тут, де пологий південно-західний берег Стрім-Айленда цівками дрібного піску спускався до шурхітливого прибою, море здавалося ласкавим і теплим, мовби не воно ховало у своїх глибинах зловісні знамена. Хіба вода у сутінках вже починала світитися — таке зазвичай буває у набагато південніших широтах — та ще за півмилі від берега краяв морську поверхню, яскрів і залишав за собою сяючий слід трикутний акулячий плавник.

Вода, налита густим вогнем, сходилася за плавником, немов губчаста гума.

«Патрулює? — прийшла доктору Флаксману несподівана думка. — Або чекає... на що?»

Нарешті іхтіолог відірвав погляд від сонця, яке втонуло у власній крові, й від примари з глибин, що невпинно орала простір. «Н’даку-зіна, Світлоносний, — промайнуло в голові. — Так фіджійці іноді називають свого Н’даку-ванга, бога в подобі татуйованої акули...» Думки плуталися, з їхньої товщі раз у раз спливали скривавлені трупи в барі, спотворені обличчя стрім-айлендців — живих і мертвих...

Доктор перевів погляд на спінену лінію прибою. З горба, де стояли вони з Мбете Лакембою, на тлі світлого моря чітко вимальовувалася постать дівчини. Білі язики тягнулися до її ніг і, не добігши якогось фута, безсило тонули у піску. «Теж чекає, — Флаксман облизав пересохлі губи і відчув, як він жахливо, неймовірно втомився за останні ніч і день. — На що? Або — на кого?»

Друга темна постать, скорчена в три погибелі, поволі шкандибала вздовж смуги викинутих на берег пахучих водоростей. Жінка. Стара. Дуже стара жінка. Час від часу вона з трудом нагиналася, підбирала якусь погань, довго розглядала, нюхала чи навіть пробувала на смак; іноді знахідка потрапляла до полотняної сумки, що висіла на плечі у старої, та частіше поверталася назад, до купи прілих водоростей. Мушлі? Корали? Краби? Хто її знає...

Матінка Мбете Лакемби підійшла до Емі, і кілька хвилин жінки мовчки дивилися вдалечінь, на палаюче море і трикутний плавник. Потім стара щось сказала дівчині, та відповіла, Туру-ноа Лакемба задоволено кивнула і насилу пошкандибала вгору по схилу.

Під’йом, як на її вік і крутизну горба, мав забрати у неї чимало часу.

За цей час можна було встигнути сказати усе, що треба. Усе зайве — компліменти традиційному будинку мешканців Вату-вара (прямокутна платформа-яву, чотири опорні стовпи, під якими напевно були зариті дари для духів-охоронців), побудованому жерцем на Стрім-Айленді, співчуття загиблим, багато що інше — все було вже сказане, і в доктора не лишилося словесного лушпиння, за яким можна було б ховатися.

Залишилося тільки головне.

— Шановний Мбете, — Флаксман закашлявся, — вам не здається, що зараз настала моя черга розповідати? Думаю, ця повість — не для бару. Особливо після того, як я поставив під сумнів слова Емі... Коротше, покійний Ламберт Мак-Еванс був частково правий. Коли бовкнув, що я приплив сюди верхи на їздовій мако. Жарт, звичайно, — але цього разу він майже влучив у ціль. Містер Мак-Еванс помилився тільки в одному. Це була не мако. Я боюся стверджувати напевне, але мені здається... це був Н’даку-ванга!

Мбете Лакемба поволі повернувся до доктора, і вперше за сьогоднішній день в очах старого жерця з’явилося щось, схоже на цікавість.

— Н’даку-ванга не возить на собі людей, — дивлячись повз Флаксмана, байдуже промовив Лакемба. — Для цього він має рабів.

— А Пол? Крім того, я й не сказав, що Н’даку-ванга возив Александера Флаксмана на собі. Коли мене, а був я, на мій сором, напідпитку, змило за борт, і я почав тонути — і встиг розпрощатися з життям. Аж тут щось із силою виштовхнуло мене на поверхню. Обернувшись, я зовсім поряд побачив зубасту пащу здоровенної акули.

Доктора пересмикнуло — настільки яскравим виявився цей спогад.

— Я, на відміну від вас, шановний Мбете, не належу до спільноти На-ро-ясо, але на акулах все ж таки трохи тямлюся... Не впізнати велику білу акулу я просто не міг! Смерть зволікала, кружляла навколо мене, час від часу підпірнуючи знизу і виштовхуючи на поверхню, коли я знову починав тонути — плаваю я чудово, але після коньяку, та ще в одязі... Кілька разів акула переверталася черевом догори, немов збираючись атакувати, і мене ще тоді вразили яскраво-сині візерунки на її шкірі. Навіть вночі їх були чудово видно, ніби вони були виведені люмінісцентною фарбою. Справді, схоже на татуювання. Дивно, — доктор Флаксман вимовив останню фразу дуже тихо, звертаючись до самого себе, — я будь-якої секунди міг піти на дно, навколо мене нарізала круги найнебезпечніша у світі акула — а я встиг помітити, якого кольору у неї черево, і навіть знайшов у собі сили здивуватися...

Мбете Лакемба мовчав і дивився на море.

Вік і доля тисли на плечі жерця, і йому коштувало великих зусиль не горбитися.

— Потім акула кілька разів зачепила мене шорстким боком, штовхаючи у певному напрямку; і коли вона в черговий раз пропливала повз мене — не знаю, що на мене найшло! — я вчепився за її спинний плавник. І тут «біла смерть» помчала з такою швидкістю, що у мене просто дух захопило! Я захлинався хвилями, що накривали мене з головою, але все-таки міг дихати: акула увесь час трималася на поверхні, наче розуміла, що мені необхідне повітря. Врешті-решт я знепритомнів... далі не пам’ятаю. Вранці мене знайшов на березі сержант Баркович.

— А дослідницьке судно, на якому я плив сюди, зникло без вісти, — помовчавши, додав доктор. — Ось, сержант передав мені радіограму.