Розділ «Вкласти душу»

Барабан-лалі глухо співав під долонями. Довгий стовбур метрового діаметру, по всій довжині якого прорізали канавку, а під нею ретельно видовбали заглиблення-резонатор. Кінці барабана загиналися досередини, і руки жерця невпинно вибивали ритм — права, ліва, права, ліва, пауза...

Лалі-ні-тарата, похоронна музика, плив над Стрім-Айлендом.

Права, ліва, права, ліва, пауза... доки хлоп’яче лице не вищирилося із мли гострозубим осміхом.

— Ейе, Ейе, важка моя ноша, — тихо затягнув старий жрець мовою своїх предків, — човен табу спущено на воду! Ейе, Ейе...

— Ейе, ейе, — пролунало у відповідь, — собачий корінь! Світлоносний шле юнака до мудрого Мбете!

— Навіщо? — долоні здіймалися і опускалися; лалі-ні-тарата, початок смерті, витоки Стежки Туа-ле-іта.

— Для Вакатояза, Дарування Імені.

— Світлоносний скуштував твоєї плоті? Відповідай, ти, охочий стати правильною людиною і більшим, ніж звичайна правильна людина!

Рука хлопця піднялася в жесті, який тутешні мешканці вважали образливим; тільки замість презирливо відстовбурченого пальця переливався блискучим кривавим згустком короткий обрубок.

— Скуштував, мудрий Мбете; і я відповів Йому поцілунком.

— Що спочатку: рана або голки?

— Сам знаєш, мудрий Мбете...

— Яке татуювання ти хочеш?

Хлопчисько не відповів. Тільки сліпуче усміхнувся до матінки Мбете Лакемби, підстаркуватої Туру-ноа Лакембе, матері явуси «Тих, що керують акулами», яка вже стояла на порозі будинку, тримаючи в тремтячих руках торбинку, привезену з Вату-вара.

До ранку ритуал було завершено. Пол натягнув підсохлу футболку, ховаючи від допитливих татуювання на лівому боці, поглянув обрубок, який гоївся на очах, — і, вклонившись, вийшов.

Ні, Мбете Лакемба не стане розповідати цим людям про ніч Вакатояза, ніч Дарування Імені. Як і про те, що Гирявий Абрахам, батько Пола, вже давно не спить, і примружене ліве око п’яниці-емігранта уважно стежить за тим, що відбувається в барі.

Як і про те, що кроки Долі чути зовсім поруч, вона вже підкралася, і задушливе повітря, провісник завтрашньої грози, пахне близькою кров’ю; про це жрець також мовчатиме.

Владарі океану мудрі; вони вміють мовчати.

— ...Життя від цих тварюк не стало! Хоч у море не виходь: риба поховалася, а сітки акули на клоччя рвуть, мов навмисне, ніби нашіптує їм хто!

— Так ВІН же й нашіптує!