Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Свєтка разок притулилася до мене ліктиком, ніби випадково, але я не відповів. Чесно ж їй сказав: ми по-дружньому.

Сеанс закінчився, і я проводив Свєтку додому — вона мешкала в самому центрі, на вулиці Валовій, у бараку. На прощання нагадав про Ладинку, але не поліз обійматися. Хоч вона чекала.

Тепер мій шлях лежав до Штадлера. Але спочатку забіг додому, перевдягнувся в усе цивільне, залишив сидір.

Уже збирався бігти — помітив на столі записку:

«Чекаю. Приходьте. Треба поговорити».

Без підпису. Але підпису й не треба було. Літера «т» — з дашком, як у листі. Лаєвська. Я навіть не подумав, як вона потрапила в хату, щоб цидулку свою проклятущу підкласти.

Кинувся до дверей — бігти до неї.

Але зупинився. Ні. Бігти не можна. Ні сьогодні не можна, ні завтра. Ні скільки сил стане — не можна. Нехай вона сама прийде. Сама прийде і буде благати поговорити.

І до Штадлера ходити не треба.

І до Євки.

Ні до кого.

А треба спати спокійним сном. Заради Любочки. Заради Йосі та Ганнусі.

Акуратно роздягнувся, склав одяг, як Любочка за мною підбирала: піджак у шафу на вішалку, брюки туди ж — на спеціальну вішалку, із затискачами, сорочку на спинку стільця, шкарпетки на підлогу не кинув, а повісив на поперечину табурета. Старі сандалі, в яких ходив хатою, поставив один до одного. Носаками вперед, задниками до ліжка. І вирівняв. Дошка йшла за лінією п’яток. За дошкою й рівняв.

Засинав тривожно, але з почуттям виконаного обов’язку.

Уві сні Свириденко мені докоряв:

— Не утрамбував. Підійшов формально.

Лаєвська не давала про себе знати.

Євка теж.

Я в їхній бік намагався не думати.

Одна думка мене бентежила — як там Басін із хлопчиками.