— Громадянину Табачник, вам привіт від Діденка.
Зусель мене ніби не почув. Але забубонів голосніше. І захитався сильніше.
Я не наполягав. Момент не той.
На кладовищі підійшли товариші зі службі. Казали слова. Але всім було зрозуміло: вчинок Євсея засуджується. Зі скорботою, але засуджується одноголосно.
Євсей порушив основну заповідь: офіцер, тим паче комуніст, має право стрілятися тільки в одному-єдиному випадку — через неминучий полон. Завдати максимальної шкоди супротивнику — і дивлячись смерті в обличчя, застрелитися. Це є героїзм. Євсей пішов на свій учинок за мирного часу. Це як?
Громадян єврейської національності було багато. Юрба різного віку. Євсей — людина відома. Тим більш — Довид. Виявили пошану, розійшлися.
Товариші з міліції трималися окремим гуртом. Всі у формі. Темно-синя. Як небо ясної осені. Гарно. Кобури шкіряні. У багатьох трофейні, з війни доношували. Чоботи, звичайно, начищені. Хоч і йшли до ями багнюкою.
Мене, як близького друга, викликали сказати слово на прощання.
Я сказав:
— Дорогий Євсею. У тебе залишилися сини. Ми їх не кинемо. Нашій Батьківщині потрібні всі сини. Твоя родина буде щаслива, хоч і без тебе. Спи спокійно.
Я не казав про обов’язок, про бойову молодість, про нагороди Євсея. Я казав про те, що боліло у нього на серці в ту саму хвилину, коли він спускав гачок. Коли куля летіла йому в серце.
Розумію, дехто мене засудив. Але інакше сказати я не міг. Правда просилася назовні. І я її від себе відпустив.
Як Довид обіцяв, так і сталося: після того як присутні покидали землю у яму і стали розходитися, він ненастирливо і тактовно прочитав молитву.
Зусель відійшов за кущі і там схлипував по-своєму.
Ну, це його діло.
Натомість Табачник, мабуть, за своєю ініціативою засунув під голову Євсею згорток — релігійний смугастий причандал і щось іще. Довид пояснив на мій німий погляд: талес і кіпа.
— Єврею там, — Довид кивнув угору, — без цього не можна.
Показуха. Хоч і потаємна, але показуха.
Ну, Белка, діти, — казати не буду. Описати неможливо, хто має серце. У кого нема — обійдеться одним словом: жах.
Була на похороні й Лаєвська. Дивилася на мене. Мружила очка. Губи нафарбувати не забула. Я хотів між іншим запитати, що ж вона макінтошик свій шовковий ніде не роздерла?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дізнавач» автора Хемлін М.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Маргарита Хемлін Дізнавач“ на сторінці 32. Приємного читання.