Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

— Ви просто герой, Михайле Івановичу! Просто герой. Я всім розповідаю. Ви просто герой. Чистий тобі герой. Чистісінько. Еге ж.

Скільки вона ще разів повторювала про героя, не знаю. Вуха мені відразу заклало, ніби вибухом.

Прийшла Поліна Львівна рівно за два дні до нового 1953 року. Ввечері. Годині о десятій. Тобто о двадцять другій. Так пізно порядні люди в гості, де родина, не пхаються. Навіть через гостинці.

Потуркотіла над дітьми — ті вже спали, як годиться. Особливо розчулювалася щодо Йосипа. Зрозуміло — сирота. Сироті — перша ложка, як кажуть у народі. І правильно. А як же.

Любочка дуже переживала, що Лаєвська з’явилася без особливого запрошення, а ковдрочки на дітях старенькі. Чисті, теплі, але дуже витерті тривалим вживанням. Ще сама Любочка ними вкривалася в дитинстві. Терміново взялася переміняти ковдри, але я заборонив. Прокинуться — а це неприпустимо: заради показухи псувати дітям життя. Вони уві сні здебільшого й ростуть.

Перейшли на кухню. Там стояла моя розкладачка. Я вже приготував собі постіль. Добре хоч не роздягнувся. Був у галіфе від форми і в майці. Будемо відверті, вигляд мав пристойний. А Любочка в халаті. Не перший сорт, звичайно. Звідки ж у нас шовковий який-небудь перший сорт, якщо двоє дітей? І Любочка з роботи пішла, тому що Йосип хворобливий, а від нього і Ганнуся чіпляє болячки. В садку не встежать. А рідна мати встежить.

Лаєвська сіла на табурет, обвела поглядом наше господарство.

Любочка почала пропонувати частування у вигляді чаю з варенням, але Лаєвська посміхнулася і попливла своїми тілесами в коридор.

Повернулася з повною торбою.

Виклала на стіл гостинці. Сало, кілька банок домашньої тушонки, приблизно кіло моркви, бурячка штуки чотири, торбинку з рябою квасолею. В особливому згортку — шоколад. Не плиткою, а важкими шматками, чорний, твердючий.

Сказала:

— Шоколад — дітям вашим. І Любочці, звісно, їй як матері теж треба. Це від Єви. Горобчик. У неї такий залицяльник завівся, такий залицяльник… Він дістав. Ну, наразі неважливо. Важливо, що до вас дійшло. До вашого столу, так би мовити.

Люба подякувала. Я тільки сподівався, щоб не розплакалася. Ми ж не голодні сидимо. Ситі.

Кажу Лаєвській:

— Спасибі вам, Поліно Львівно, від усієї душі. А за шоколад ви не хвилюйтеся. Все до крихти дістанеться дітям. Можу вам дати розписку. Ми з Любочкою підпишемося.

Лаєвська головою хитнула. Навіть не всією головою, а тільки обличчям.

— Навіщо ви мене хочете образити, Михайле Івановичу… Та ще й при Любочці, святій жінці. Ну, я на вас не в претензії. У вас і робота важка, і все інше. І мені важко. Якби ви тільки знали. Та ви ж знаєте. — І Поліна Львівна знизу зазирнула мені в очі. Як вона вміла. По-особливому. — Перепрошую, що пізно прийшла. Але тільки в цю хвилину приїхала. Так у вантажівці тряслася, думала, душу розтрушу, не кажучи про банки-склянки. З Остра просто до вас. Поки гостинці не завітрились. Знаєте, з рук у руки. Тут і Довид передав, і товариш його, Зусель Табачник.

І за лікоть мене торкнула. Ніби ненавмисно, як зазвичай у неї. Але струмом пробило.

— Як там братики нашого Йосипка? — Люба стала прибирати зі столу бляшанки і торбинки. Було видно, що намагалася не поспішати. Але поспішала. Я її очима осаджував, але вона нічого не могла із собою вдіяти.

— Діти почуваються добре. Оточені з усіх боків турботою. Рідний дід — не жарти. А про Белку вам не цікаво?