Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Я бачив, що йому ще хочеться побалакати. Але все в мені противилося. Відповів, що поїду з півнями.

Він зітхнув:

— Ото ж. Покалічені ми з тобою, Михайлику, геть чисто інваліди. Через війну і своє життя.

— Я особисто не інвалід. Я здоровий.

Діденко мене по голові погладив, як у школі:

— Інвалід, інвалід, хлопче. Ще й який.

Просив розбудити, коли зберуся йти.

Я не спав ані хвилини. В голові шуміла самогонка. Хоч і було її трохи. Але шуміла. І Зусель там шумів, і Лілія Горобчик, та інші. І Діденко листом зім’ятим трусив за моїми безсонними очима. Усередині голови. І Петро Палій пов’язкою своєю білою трусив. І всі вони зливалися в одну купу.

Підвівся тихенько.

Діденко спав, хропучи. Коли людина прикидається, він рідко удає, ніби хропе. Натурально не вийде. Я був упевнений — спить.

Обнишпорив хату, як міг. Листа не знайшов.

Ще не почало розвиднюватися — я пішов. Залишив на столі трохи грошей і пішов.

Дорогою багато думав.

Я — солдат. Виріс із наказу. Як і вся наша велика країна. Взяти хоч би Харків, який за недовгий час став моїм рідним містом. Призначили столицю — і стала столиця. І виросли будівлі небаченої висоти. І майдани небаченої ширини. Потім призначили повернутися столиці до Києва, і Київ знову став столицею.

Або взяти до прикладу горезвісний голод. Призначили голод — став голод. І мої покійні батьки тут ні до чого.

Хоч мирне життя давно знову увійшло в свої права, мені хотілося, щоб спустили іменний наказ, щоб мені призначили: забути справу Горобчик, забути про те, що мене поливає брудом усіляка дрібнота, переважно євреї, що мені треба ворушити старе і заглядати далеко в нове — щоб передбачити.

Але наказу такого ніхто, крім мене, мені дати не міг. Нікому ж на землі не могло спати на думку.

Таким чином, я повернувся в Чернігів. Любочка зустріла мене добре.

Ганнуся вішалася мені на шию кожну секунду і казала:

— Татусю, татусю! Любесенький мій татусю.