Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Побігла на кухню.

Повертається.

У мене голова закрутилася. Така краса.

Люба довкола себе крутиться, обсмикує сукню.

Лаєвська обходить її, наче пам’ятник який у музеї, і цокає язиком.

Запитує у Ганнусі:

— А тобі, лялечко, хочеш, теж пошию красу?

— Яку красу? — запитала Ганнуся.

— А придумаю. Я на фасони не скупа. Дітям узагалі не шию. А тобі зроблю. Спеціальний дитячий фасон. У мене шматки різні валяються. То я тобі скомбіную. Для власного задоволення.

І сльозу пустила.

Любочка запитує тихенько, делікатно:

— Скільки ж я вам винна? — Бо у нас після переїзду грошей ну зовсім тільки на хліб.

Лаєвська пояснила:

— Я на спідничку підкладку дала. Свою. Нитки теж мої. Шовкові. Тут защипчики пустила по рукаву, ми з вами, Любочко, не обговорювали защипчики, і комірець зробила. Мереживце моє. Ну, за це я додатково не беру. Як домовилися — півціни.

І називає ціну.

Я нічого не розумію в бабських цінах, а Любочка закотила очі.

— А можна із зарплати? Почекаєте? У Миші зарплата днів через два.

Лаєвська немов чекала такого повороту:

— Чому ж не почекаю? Ви, Михайле Івановичу, занесіть мені додому. Я вас прошу! Щоб Любочку не турбувати. Я вам і яблучок передам гостинчиком для Ганнусі, і для компоту я багато насушила. А дівчинці на зиму потрібні вітаміни. І те, і се. Ви особисто стільки нервів витрачаєте на роботі. Деякі не розуміють, а я ціную. Ми не просто так знайомі, чи не так? Я вас як рідних люблю. Не знаю чому — з першої хвилиночки. Особливо Ганнусю, лялечку золоту.

Люба кивнула.